До XVII ст. на картах позначали землі давно відомі, щойно відкриті та ... уявні. Уявний суходіл, розташований десь у Південній півкулі, підписували латинською: Терра Австраліє Інкогніта — Земля Південна Невідома.
У XVIІ ст. у її пошуках експедиції одна за одною торували морські простори. Успішно завершилися плавання, організовані голландцями.
У 1606 р. голандський мореплавець Віллем Янсзон досягнув берегів п'ятого материка — Австралії. Але, подібно до Колумба, Янсзон так і не дізнався, що відкрив новий материк. Остаточно встановив, що Австралія — самостійний материк, голландський мореплавець Абель Тасман у 1644 році.
Протягом 125 років до берегів Австралії не вирушив жоден корабель, а матеріали експедицій, що досліджували Австралію, були засекречені.
Героїчні подорожі на суші здійснювали землепрохідці, завдяки яким від кінця ХVІ до середини ХVІІ відбувалося освоєння Сибіру та Далекого Сходу. Землепрохідці - люди, які розпочали освоєння Сибіру й Далекого Сходу. Землепрохідцями були "служиві, промислові й торгові люди". Від кінця XVI до середини XVII ст. вони пройшли "назустріч сонцю", тобто на схід, понад 7 тис. кілометрів. Завдяки тогочасним експедиціям були відкриті не тільки нові землі, але й нові імена.
Володимир Атласов вивчав півострів Камчатка, склав його докладну карту, зібрав докладні відомості про півострів Чукотка, Курильські та Японські острови.
І.Москвітін вийшов до узбережжя суворого Охотського моря і дослідив його.
Василь Поярков та Єрофей Хабаров відкрили річку Амур та досліджували Приамур'я.
Видатним землепрохідцем був Семен Іванович Дежньов. Він проплив від гирла річки Колими в Тихий океан, обігнув Чукотський півострів та відкрив протоку, що з'єднує Тихий та Північний Льодовитий океани. Пізніше ця протока була названа іменем мореплавця В. Беринґа.
Саме Семену Дежньову належать найважливіші географічні відкриття: у 1648 р. пройшов зі своїми супутниками Північним Льодовитим океаном уздовж північної окраїни Азії; відкрив протоку між Азією та Америкою, довівши їх відокремленість; відкрив і описав Чукотський півострів (згодом його ім'ям назвали мис півострова, який спочатку називали Східним або Великим Кам'яним Носом).
Великі географічні відкриття було зроблено в XVI—XVII ст. і в північній півкулі. Шукаючи північно-західного шляху в Китай, англійські мореплавці Мартін Форбішер і Джон Девіс здійснили кілька експедицій у 70-х і 80-х роках XVI ст. до берегів Північної Америки. Ці експедиції виявили протоку між Гренландією і Американським материком, а також великий архіпелаг островів у Льодовитому океані на північ від Америки.
На початку XVII ст. пошуки в межах Північної Америки продовжив Генрі Гудзон – англійський мореплавець, дослідник Арктики. В 1607 р. здійснив подорож з метою досягти Індії й Китаю через Північний полюс.
У північно-східному напрямі значні відкриття були зроблені наприкінці XVI ст. голландськими мореплавцями. Голландець Вільям Баренц (1550—1597) обстежив море, яке потім було названо його ім'ям — Баренцовим морем. В період 1594—1597 pp. Баренц здійснив три зимівлі на західному узбережжі Нової Землі, куди він потрапив, шукаючи північний морський шлях до Китаю та Індії (у північно-східному напрямі). Під час останньої зимівлі він і загинув — замерз разом із своїми супутниками.
Джеймс Кук — англійський мореплавець, перший антарктичний мореход, капітан вищого рангу, член Королівського товариства — здійснив три кругосвітні подорожі. Під час першого плавання (1768-1771 рр.) Кук обстежив два острови Нової Зеландії, східне узбережжя Австралії. Тобто "вдруге" відкрив Австралію, але вже для всього світу. Під час другої експедиції (1772-1775 рр.) Кук намагався знайти Південний материк. Його корабель уперше за історію мореплавання перетнув Південне полярне коло. Кук склав карти приантарктичної частини Тихого океану, відкрив острови Нові Сандвічеві, Нова Георгія, Нова Каледонія, описав плоскі айсберги, які назвав «льодовими островами». Третя навколосвітня експедиція під керівництвом Кука (1776-1780 рр.) відкрила безліч островів та коралових рифів у південно-західній частині Тихого океану, досліджувала північно-західне узбережжя Північної Америки. Під час зимування на Гавайських островах у сутичці з аборигенами 14 лютого 1779 р. Джеймса Кука було вбито.
У 1798 р. англійський топограф Д. Басс відкрив протоку, що відділяє Тасманію від Австралії (згодом протока названа його ім'ям). У 1797—1803 pp. англійський дослідник М. Фліндерс обійшов Тасманію, весь материк і наніс на карту південне узбережжя і Великий Бар'єрний риф, провів зйомку затоки Карпентарія. У 1814 р. він запропонував замість Нової Голландії іменувати південний материк Австралією.
Олександр фон Гумбольдт — німецький природознавець, географ та мандрівник — досліджував природу країн Європи, Центральної та Південної Америки, Уралу, Сибіру. Свої наукові спостереження в Америці він відобразив у 30-томному звіті «Подорож до рівноденних областей Нового Світу». Гумбольдт уперше надав географії статусу теоретичної дисципліни. Він проводив численні спостереження за атмосферою, астрономічними та магнітними явищами. Наприкінці життя він створив 5-томну головну працю свого життя — «Космос. Досвід фізичного опису світу». Переведена на всі європейські мови, це була найавторитетніша наукова праця того часу.
Дослідження Південноамериканського континенту наштовхнули вченого Чарльза Дарвіна на розроблення еволюційної теорії розвитку органічного світу Землі.
У 1741 р. експедицією Вітуса Беринга і Олексія Чирикова були обстежені та нанесені на карту Алеутські острови й узбережжя Аляски. Згодом тут виникли перші постійні російські поселення, засновником яких був Григорій Шеліхов. Їх жителі займалися морським промислом, полюванням, вели торгівлю з корінними жителями. Разом з цим продовжувалось вивчення Аляски та нових територій на тихоокеанському узбережжі.
У 1798 р. всі відкриті росіянами землі на північному заході материка були приєднані до Росії під назвою „Російська Америка”. Однак, у 1867 р. ці володіння царський уряд продав США.
У ХVІІ ст. англійська експедиція Генрі Гудзона відкрила гирло річки Гудзон і Гудзонову протоку. Наприкінці ХVІІІ ст. шотландський мандрівник Александр Маккензі першим із європейців проплив річкою Невільничою до Великого Невільничого озера, відкрив річку, що бере з цього озера початок і нині називається його ім'ям, і доплив по ній до її впадіння у Північний Льодовитий океан.
Іван Федорович Крузенштерн та українець за походженням Юрій Лисянський ("Український Колумб") на кораблях «Надія» і «Нева» здійснили першу в історії Російської імперії навколосвітню подорож. Вони мали знайти найкоротший шлях для торговельного сполучення між російськими портами на Балтійському морі з Аляскою, яку тоді називали Російською Америкою. Під час подорожі було уточнено карту світу, відкрито рід островів, проведено численні океанографічні, метеорологічні та етнографічні спостереження.
Честь відкриття останнього — шостого — материка належить російським мореплавцям Фаддею Беллінзгаузену та Михайлу Лазареву. 28 січня 1820 року учасники експедиції вперше побачили береги Антарктиди. Плавання тривало 751 день, його протяжність склала майже 100 тис. км. Результати експедиції було описано Беллінзгаузеном у книзі «Двократні дослідження в Південному Льодовитому океані та плавання навколо світу впродовж 1819, 1820 і 1821 років, які було здійснено на шлюпах "Восток" та "Мирний".
Перші спроби проникнути вглиб материка Африка закінчувалися невдачею. Мандрівники гинули від хвороб, знесилення і нападу місцевих племен. Успішно здолати всі перешкоди і проникнути у внутрішні райони Африки вдалося англійському досліднику Давіду Лівінгстону. Понад тридцять років (1841-1873) з невеликими перервами він досліджував Південну і Центральну Африку. Він перетнув посушливу область Калахарі, дослідив озеро Нгамі та досяг середньої течії річки Замбезі. Після перерви Лівінгстон здійснив нову подорож по Південній Африці. Він проплив вверх по течії Замбезі і потім дійшов до берегів Атлантичного океану. Повертаючись на схід, він вирішив рухатись вниз по р.Замбезі. На цьому шляху дослідник відкрив великий водоспад, який назвав водоспадом Вікторія. Лівінгстон був першим, хто перетнув Південну Африку з заходу на схід.
Розширив і поглибив знання про Центральну Африку також англійський дослідник — Генрі Стенлі, який очолював велику англо-американську експедицію. Вона обстежила кілька великих озер континенту, річку Конго та верхів'я Нілу.
Досліджував далеку Африку і наш земляк Єгор Ковалевський, який здобув освіту у Харкові. У 1847–1848 рр. його, гірського інженера, відрядили в Єгипет для допомоги у пошуках родовищ золота. Виконавши своє завдання, він багато подорожував. Ковалевський описав рельєф маловідомого тоді Ефіопського нагір’я. Він першим припустив, що головним джерелом Нілу є не Голубий, як тоді вважали географи, а Білий Ніл, верхів’я якого слід шукати в екваторіальних районах Африки. Талановито написаними дорожніми замітками мандрівника зачитувався сам Тарас Шевченко.
Російський мандрівник В. В. Юнкер у 1876—1878 pp. здійснив велику подорож по Центральній Африці, під час якої провів географічні і етнографічні спостереження, уточнив гідрографію витоків р. Білий Ніл. У наступній експедиції в 1879—1886 pp. він досліджував вододіл річок Ніл і Конго; результати своїх спостережень узагальнив у книзі «Подорожі по Африці (1877—78 і 1879—86)».
Важко доступну Центральну Азію і прилеглі до неї території почали вивчати порівняно пізно, лише в XIX ст. Навіть далеку Австралію в той час знали краще. У дослідженні цієї території особливо великі заслуги російських мандрівників Петра Петровича Семенова-Тян-Шанського та Миколи Михайловича Пржевальського.
П.П. Семенов здійснив дві подорожі по Тянь-Шаню. Результати були вражаючі. Він встановив межі Тянь-Шаню - однієї з головних гірських систем Центральної Азії, від крив Хан-Тенгрі, довгий час вважався найвищою вершиною Тянь-Шаню. Досліджував високогірне озеро Іссик-Куль, П.П. Семенов довів, що воно безстічне. Вперше були встановлені висотні пояси в горах Тянь-Шаню. Виявилося, що снігова лінія тут розташована вище, ніж в Альпах.
У визнання його наукових заслуг П.П. Семенов здобув право називатися Тян-шанський. Іменем П.П. Семенова-Тян-Шанського названі гірські хребти, окремі вершини, льодовик в Центральній Азії.
Ім'я М.М. Пржевальського - нащадка запорізьких козаків, назавжди увійшло в історію географічних відкриттів і досліджень. Він поклав початок всебічному вивченню Центральної Азії. Ним обстежена територія, за площею майже рівна Австралії.
Багато труднощів довелося подолати М.М. Пржевальського та його супутникам - високі гірські хребти та сипучі мляві піски пустель, спеку та сильні холоди.
Географічні результати подорожей М.М. Пржевальського винятково великі. Вперше нанесені на карту десятки не вивчених раніше гірських хребтів, описано азійські пустелі, витоки великих азійських річок Хуанхе і Янцзи. М.М. Пржевальський встановив місце розташування і описав природу блукаючого озера Лобнор. Він вперше описав нові види тварин, серед них - дикий кінь Пржевальського, дикий азіатський верблюд.
Під час переходів Пржевальський виробляв зйомку місцевості, вів метеорологічні спостереження. Він зробив чотири подорожі до Центральної Азії і зібрав багату колекцію гірських порід і рослин. Все побачене він описав у своїх працях, де багато уваги приділено місцевому населенню, його побуту, умов життя. М.М. Пржевальський помер на початку своєї п'ятої подорожі до Центральної Азії. Вмираючи, він заповідав, щоб його поховали на березі озера Іссик-Куль біля підніжжя хребтів Тянь-Шаню.
Видатним мандрівником і дослідником був Микола Миколайович Миклухо-Маклай (1846-1888 рр.) — правнук курінного отамана Війська Запорізького Охріма Макухи.
М.М. Миклухо-Маклай здійснив 10 подорожей і кілька окремих виїздів до островів Нової Гвінеї, Філіппінських, півострова Малакки, до материка Австралії, островів у Тихому океані. Близько 3 років жив серед папуасів Нової Гвінеї. Довів, що люди, незалежно від раси, споріднені за своїм походженням. Написав понад 160 цінних наукових праць, зібрав багаті колекції, що нині зберігаються в Музеї антропології та етнографії в Росії.
У подорожах другої половини XIX—XX ст. велику роль починають відігравати географічні товариства. Перше з них було створене у Франції в 1821 р., потім у Німеччині, Англії, Мексиці, Росії, США. Під керівництвом географічних товариств або за їхньою активною участю організуються географічні експедиції, видаються географічні журнали, карти й праці видатних географів.
Найшвидше розвивалося Королівське географічне товариство в Лондоні. Це було пов'язано з величезними успіхами мореплавців та інтересами держави в різних частинах світу. Експедиції англійців найчастіше працювали 8 колоніях, вони збирали відомості про природу, населення та господарство підкорених ними територій.
У числі засновників Російського географічного товариства були адмірал, видатний дослідник природи Північного Льодовитого океану Ф.П. Літке, мореплавці І.Ф. Крузенштерн та Ф.Ф. Беллінсгаузен. У 1869-1870 роках під керівництвом Павла Платоновича Чубинського була організована експедиція Російського географічного товариства на Україну (для вивчення побуту й традицій населення). За ініціативою П.П.Чубинського на Україні був створений відділ товариства. Але його діяльність скоро заборонив уряд царської Росії. Залишені географічними товариствами описи подорожей і понині захоплюють читачів.
Головна 
