Географічні знання про Землю накопичувалися протягом багатьох тисячоліть. Поступово працею багатьох людей, відважних мандрівників, учених створювалося інтелектуальне багатство географічної науки. Умовно весь час накопичення географічних знань розподіляють на такі етапи:
Давня епоха (до V ст. н. е.)
Середньовіччя (V ст. — перша половина XV ст.)
Епоха Великих географічних відкриттів (друга половина XV-XVІІ ст.)
Епоха Нового часу (XVІІІ-XІX ст.)
Епоха сучасних географічних досліджень (з початку XX ст.)
Одним з найголовніших питань, яке турбувало вчених стародавніх часів: якої форми наша планета. Тривалий час люди були впевнені, що Земля плоска. Про силу земного тяжіння у давні часи було не відомо, тому гадали, що коли б наша планета була круглою, то мешканці іншого її боку попадали з неї. Проте у різних народів уявлення про форму Землі були не однакові.
Народи Давнього Сходу залишили по собі письмові джерела, у яких погляди на Землю ґрунтувалися на міфах та легендах. Наприклад, у Давньому Єгипті ще за довго до початку нашої ери Землю вважали богинею. Над нею живе богиня неба, яка тримає на собі небозвід, по якому плаває корабель бога Сонця, який вказує шлях небесному світилу зі сходу на захід.
Жителі Давнього Вавилону уявляли Землю у формі гори, на західному схилі якої вони живуть. Гора оточена морем, на яке, як перевернута чаша, спирається тверде небо, де, як і на Землі, є суша, вода і повітря. По небу рухаються Сонце, Місяць і п’ять планет. Під Землею знаходиться безодня, у яку вночі опускається Сонце, проходить через неї, щоб вранці на сході знову почати свій шлях по небу.
В двньоєврейській державі, яка знаходилася на рівнинах Палестини, вважали Землю плоскою. Над нею живуть вітри, які відділяють планету від небесних вод: дощу, снігу та граду. Під землею знаходяться води, які живлять моря та річки.
У Давній Індії на початку нашої ери уявляли Землю у вигляді випуклого диску, який лежить на спинах чотирьох слонів, які стоять на спині величезної черепахи, а та, в свою чергу плаває по океану.
Дещо подібні погляди мали слов'яни. Лише замість слонів, вони уявляли плоску Землю на спині у китів, які плавають у безмежному океані.
Географія як наука бере свій початок із Стародавньої Греції та риму. Греки узагальнили та осмислили географічний матеріал, що залишився від найдавніших цивілізацій, та зробили чимало власних відкриттів. Фундатором давньогрецького природознавства вважають Фалеса Мілетського (VII-VI ст. до н. е.). Він першим, застосовуючи математичні методи, почав вимірювати і визначати положення об'єктів на поверхні Землі. Видатний мандрівник давнини Геродот (480-425 рр. до н. е.) увів поняття «історична географія», вивчав традиції невідомих народів, побував у Скіфії (південних землях України), вперше описав життя і побут скіфів.
Перші припущення про кулястість Землі зробив давньогрецький вчений Піфагор у VІ ст. до н.е. Відомий філософ Аристотель (384-322 рр. до н. е.) обґрунтував кулястість Землі. Ератосфен (275-194 рр. до н. е.) — «батько географії» — фундатор наукової географії, увів термін «географія», досить точно обчислив довжину великого кола Землі (250 стадій, що відповідають близько 39 000 км), склав карту світу, використавши географічну сітку, звів у єдину систему знання про Землю, накопичені до того часу. Страбон (64/63-21 рр. до н. е.) — автор «Географії» в 17 книгах, де дано детальний опис усіх земель, відомих на той час. Видатний астроном і географ давніх часів Птолемей (90-160 рр. н. е.) систематизував усі відомі на той час географічні знання, обґрунтував геоцентричну систему розвитку Всесвіту, створив знамениту працю «Посібник з географії», склав 26 карт окремих ділянок земної поверхні й одну зведену карту світу з градусною сіткою.
Античні часи завершилися в V ст., коли під ударами варварів загинула Римська імперія. Географічні досягнення було забуто, праці втрачено або знищено. Лише деякі з них збереглися завдяки арабським ученим, які вивчали їх та перекладали арабською мовою.
В епоху Середньовіччя (V – середина ХVІІ ст.) все більший інтерес проявляють європейці до заморських земель. Особливо приваблювали своїми багатствами країни Сходу, які в Європі зазвичай називали єдиним словом “Індія”. Купці із Сходу проклали торговельні шляхи до європейських країн, якими привозили цінні товари: перлини, коштовне каміння, прянощі. Тому європейці намагалися знайти шлях до багатих країн Сходу: Індії та Китаю, щоб налагодити торгівельні зв’язки з ними.
У цей час арабські вчені ведуть важливі спостереження за природними процесами, мандрують країнами Європи, Азії та Африки, вивчаючи життя та побут народів, складають описи та географічні карти. Один з найвидатніших арабських мандрівників — Ібн Баттута (1304-1377 рр.) — подорожував майже 30 років, подолавши відстань близько 130 тис. км. Свої враження він описав у книзі «Особливості міст та чудеса подорожей».
У Європі періоду середньовіччя географічна наука перебувала в занепаді.
Однак незважаючи на панування релігії були люди, які вивчали світ і здійснювали мандрівки. Найбільш гучної слави набула подорож Марко Поло (1254-1324 рр.), який вирушив до Китаю та прожив там 17 років.
Пізніше вийшла книга Рустіччано "Книга про розмаїття світів". Книга містить описи не лише Китаю та материкової частини Азії, а й островів — від Японії до Занзібару.
Значний внесок у вивчення країн Сходу в епоху Середньовіччя зробив російський купець Афанасій Нікітін, який у середині ХV ст. побував в Індії, перетнувши на своєму шляхи три великих моря. Тому написана ним книжка, має назву “Ходіння за три моря”, яка складається лише з 20 сторінок, але містить багато цікавої інформації про природу та побут Індії.
На півночі Європи, де в наш час знаходяться Норвегія, Швеція та Данія, в ІХ-ХІ ст. жили войовничі пірати вікінги, які грабували кораблі, прибережні селища, монастирі й навіть цілі міста. Вікінги забирали людей у рабство, а тих, що чинив опір, вбивали й захоплювали силоміць землі для поселення. В Європі називали вікінгів норманами, на Русі – варягами. Їжу собі вони добували в морі, тому головним засобом пересування вікінгів були легкі й вузькі кораблі, які прикрашали головою дракона.
Не всі варяги сиділи вдома. Деякі з них усе життя проводили в плаваннях. Волелюбні бійці, що не мирилися з утисками вождів, молодь, яка не знаходила застосування своїй силі на батьківщині, злочинці, що скоювали вбивства, об’єднувалися у бойові дружини й відправлялися в море на пошуки слави й нових земель. Прибуток ділили порівну.
У середини IX ст. нормани відкрили острів Ісландія. Її суворі багаті рибою річки, вкриті снігами вершини гір, зелені луки нагадували вікінгам їхню батьківщину. В Ісландію кинулися колоністи. Так, у Х ст. сюди приплив вигнанець за вбивство Ерік на прізвисько Рудий. Але й в Ісландії підступний вікінг пробув недовго. Зібравши команду, він відправився шукати нові землі. Після тривалого й небезпечного плавання мандрівники побачили зелені луки, почули пташиний гомін, а вдалині – вкриті льодом землі. Ерік помилково назвав відкриту їм країну Гренландія, тобто Зелена Земля. Він й не здогадувався, що цей найбільший острів на Землі майже весь вкритий льодовиком, крім вузької смуги узбережжя. Згодом сюди приїхали нові переселенці, які не поривали зв'язків зі своєю батьківщиною й продавали туди хутра, моржеві ікла, а в обмін одержували хліб, тканини, ліс, залізо.
Згодом колоністи з Гренландії почали шукати більше теплі й родючі землі. В 999 році корабель сина Еріка Рудого, Лейфа Еріксона, потрапив у шторм, який відніс судно далеко на південь.
Люди побачили лісистий берег, пологі пагорби порослі диким виноградом та дикою пшеницею. Це була Америка, у якій побували вікінги за 500 років до Христофора Колумба.
Однак Америка не з’являлася на географічних картах ще понад п’ять століть. Навіть на першій моделі Землі – глобусі німецького географа Мартіна Бехайма, створеного у 1492 році, який відбив географічні досягнення того часу, Америка відсутня. Мабуть вікінги приховували від усього світу свої відкриття. А згодом, з середини ХІ ст. їх походи припинилися.
Головна 
