Сучасні уявлення про будову земної кори спираються на гіпотезу дрейфу (переміщення) материків. Її висунув у 1912 р. німецький учений Альфред Вегенер. Він припустив, що мільйони років тому на Землі існував один гігантський материк Пангея (“Єдина земля”). Він був оточений єдиним океаном, що увібрав у себе всю воду. З часом суперматерик розколовся на Лавразію і Гондвану. Пізніше вони також були розбиті тріщинами-розломами, і розпалися на окремі материкові блоки. Віддаляючись (дрейфуючи), ці уламки Пангеї стали сучасними материками, а між ними утворилися западини океанів.
Але ця теорія на той момент не отримала підтвердження. І лише після того, як супутники почали фотографувати нашу планету помітили, що Австралія приблизно із швидкістю 8 см на рік рухається до Тихого океану.
І виявилося, що наша планета немає суцільної оболонки, яку ми називаємо літосфера. А вона розбита на окремі блоки - літосферні плити.
Літосферні плити – величезні блоки земної кори, завтовшки від 60 до 100 км, розмежовані велетенськими тріщинами. Сили, що здатні рухати плити літосфери, зароджуються всередині нашої планети. Тому їх називають внутрішніми (ендогенними) силами Землі. Вони виникають під час розпаду радіоактивних речовин і переміщення розплавленої речовини у верхній мантії. Внутрішні сили штовхають літосферні плити, і вони рухаються вздовж розломів. Майже 90% планети покривають вісім найбільших літосферних плит: Євразійська, Африканська, Австралійська, Тихоокеанська, Індостанська, Антарктична, Північно-Американська, Південно-Американська. До плит середнього розміру відносяться Аравійська, Хуан де Фука, Кокос і ряд інших, також є безліч малих плит.
Розрізняють повільні горизонтальні і вертикальні рухи земної кори.
Найбільш значними є горизонтальні рухи літосферних плит. Рухаючись, плити здатні зближуватися, розсуватися або зміщуватися одна відносно одної. Якщо плити зближуються, то під час зіткнення їхні краї зминаються в складки і на поверхні утворюються гори. Наприклад, на стику плит Індо-Австралійської і Євразійської виникли гори Гімалаї. Якщо ж стикаються материкова і океанічна плити, то океанічна, що має більшу щільність, занурюється під материкову. Тоді на материку так само виникають гори, а уздовж узбережжя – глибоководні западини (жолоби). Наприклад, на стику плит Наска і Південноамериканської виникли гори Анди та Перуанський і Чилійський глибоководні жолоби.
Якщо плити розсуваються, то утворюються розломи. Найбільше розломів виникає на дні океанів, де земна кора тонша. Розломами розплавлена речовина мантії піднімається з надр. Вона розштовхує краї плит, виливається і застигає, заповнюючи простір між ними. Так у місцях розривів на дні океану відбувається нарощення земної кори. Там утворюються нові ділянки земної кори у вигляді гігантських валоподібних підняттів, які називають серединно-океанічними хребтами. Наприклад, при розсуванні Південноамериканської і Африканської плит на дні Атлантичного океану утворився Південноатлантичний серединно-океанічними хребет. Отже, під океанами земна кора безперервно оновлюється. Тріщини, які утворюються вздовж серединно-океанічних хребтів називають рифтами.
Внутрішні сили Землі викликають і вертикальні рухи: повільні підняття і опускання окремих ділянок земної кори. Наприклад, північна частина Скандинавського півострова піднімається на 1 см за рік, а море відступає. В Україні найбільші підняття зафіксовано на сході Кіровоградської і півночі Житомирської областей – майже 9 мм/рік. У той же час узбережжя Чорного моря в районі Одеси опускається зі швидкістю майже 1 см/рік. Вертикальні рухи відбуваються дуже повільно, але постійно й повсюдно. Підняття ділянок з часом змінюється опусканням і навпаки. Тому вертикальні рухи називають коливними рухами земної кори. Такі рухи відбуваються дуже повільно – від 2 до 10 см на рік.
Рухи літосферних плит вказують, що на земній поверхні є відносно стійкі й рухомі ділянки.
Тектонічні структури
Рухи літосферних плит вказують, що на земній поверхні є відносно стійкі й рухомі ділянки. Відносно стійкі ділянки називаються платформами. Це літосферні плити, що лежать в основі материків й океанічних западин. Рухомими ділянками є зони швів між відносно стійкими плитами. Ці зони досить вузькі, але простягаються на тисячі кілометрів. Тому їх називають сейсмічними поясами (з грецької “сейсмос” – коливання). Вони збігаються з місцями глибинних розломів на суходолі і в океанах (в серединно-океанічних хребтах і глибоководних жолобах).
Платформи мають двохярусну будову – нижній шар – кристалічний фундамент, утворений магматичними і метаморфічними породами, а верхній – чохол – складений осадовими породами. Ділянки платформ перекриті осадовими породами називають плитами, а ділянки платформ, де на поверхню виступають тверді докембрійські породи називаються щитами.
Розрізняють давні (докембрійські) платформи, утворені в архейську і протерозойську ери (1,5-4 млрд. р) і молоді платформи утворені 500 млн. р. тому.
Рухомі ділянки літосферних плит, які розміщуються на її краях називаються пояси ( області ) складчастості. Є п'ять видів складчстості: давні, які закінччилися - байкальська, каледонська, герцинська, мезозойська, а також молода альпійська складчастість.
Платформам відповідають рівнини, а областям складчастості (рухомим областям, сейсмічним поясам) – гори.
Якщо одна ділянка піднімається відносно сусідніх, то утворюється горст, якщо опускається – грабен.
Головна 
