Кожна країна є своєрідною та неповторною за історією, культурою, традиціями, господарською діяльністю. Проте держави можна об’єднувати в групи за кількісними та якісними ознаками: площею, кількістю населення, особливостями географічного положення, державним устроєм. Але найважливішою ознакою країни є рівень її економічного розвитку. Він визначається перш за все за показником валового внутрішнього продукту (ВВП) на душу населення, а також індексом людського розвитку (ІЛР).
Соціально-економічна типізація – це поділ країн на групи залежно від рівня їх економічного розвитку та значення у світовій економіці й політиці.
При цьому також враховується роль країн у світовій економіці та міжнародному політичному житті. За класифікацією ООН, країни поділяють на чотири типи:
високорозвинуті країни (31)
країни, що розвиваються (понад 130)
країни з перехідною економікою (28)
країни з плановою економікою (4)
Економічна система має кілька основних ознак.
по-перше й найголовніше, це переважаюча форма власності на засоби виробництва: державна, приватна чи суспільна;
по-друге, від форми власності залежать методи керування економікою: або державне планування на певний проміжок часу, або ж існує вільна конкуренція між виробниками;
по-третє, методи ціноутворення на товари.
Високорозвинуті країни
На високорозвинуті країни припадає лише 1/4 площі всіх держав, у них проживає тільки понад 1/6 населення планети, проте вони виробляють майже 3/4 валового світового продукту. Країни є членами міжнародних економічних організацій, 28 країн входять до Європейського Союзу (ЄС), більшість є членами військовополітичного блоку НАТО. Країни мають великий економічний потенціал. У їх господарстві стрімко зростає роль невиробничої сфери. За особливостями економіки та місцем у світовій політиці виокремлюють кілька підтипів високорозвинутих країн: країни «Великої сімки», малі високорозвинуті країни Європи, переселенські країни та країни середнього рівня економічного розвитку.
Країни «Великої сімки» (головні країни, або G-7) включають США, Японію, Німеччину, Францію, Велику Британію, Італію та Канаду. Для них властиві показники ВВП на душу населення 36 000 – 55 000 доларів США на рік та дуже високий (понад 0,9) та високий (0,8–0,9) рівні ІЛР. Вони є головними експортерами на світовий ринок наукомісткої промислової продукції: електроніки, робототехніки, новітніх матеріалів. Ці країни перейшли до постіндустріального суспільства, в якому провідну роль виконує сфера послуг (освіта, соціальне забезпечення, охорона здоров’я, фінансові послуги, рекламний бізнес тощо), в якій працює понад 70 % населення. Країни продають технології, технічну документацію, вкладають свій капітал в економіку інших держав. Країни «Великої сімки» мають вирішальний вплив на світову політику. Всі вони (крім Японії) є членами НАТО. Осередком цієї організації є США. Велика Британія, США та Франція є ядерними державами, постійними членами Ради Безпеки ООН.
Малі високорозвинуті країни Європи – це 15 різних за площею держав. До цієї групи належать Скандинавські країни (Норвегія, Швеція, Фінляндія), Данія, Ісландія, країни Бенілюксу (Бельгія, Нідерланди, Люксембург), Швейцарія, Австрія та європейські країни-карлики (Монако, Андорра, Ліхтенштейн, Сан-Марино, Ватикан). Їх показники ВВП на душу населення зазвичай перевищують показники країни «Великої сімки»: 40 000 – 98 000 доларів США на рік на людину. Ці країни очолюють перелік країн світу за рівнем ІЛР. Провідне місце в економіці посідають галузі високого технологічного рівня, які працюють на зовнішній ринок. Країни мають вузький внутрішній ринок, значний дефіцит сировини, тому зовнішня торгівля для них має величезну роль. Наприклад, Швейцарія експортує понад 90 % вироблених годинників. Значну роль відіграє й невиробнича сфера: банківська справа, міжнародний туризм, надання послуг (зокрема транспортних) іншим країнам. Держави мають незначний вплив на світову політику. Деякі з них є партнерами країн «Великої сімки» по НАТО (Ісландія, Норвегія, Данія, Бельгія, Нідерланди, Люксембург), інші – нейтральні країни.
Особливий підтип становлять переселенські країни. Нині це розвинуті країни, а в минулому – колонії Великої Британії. Це Австралія, Нова Зеландія, Південна Африка та Ізраїль. Вони мають подвійний характер економіки. З одного боку, як високорозвинуті країни вони вирізняються високим показником ВВП на душу населення (у середньому 35 000 доларів США) та високим рівнем індустріалізації. Австралія та Нова Зеландія мають дуже високий рівень ІЛР, Ізраїль та Південна Африка – високий. З іншого боку, вони мають аграрно сировинну спеціалізацію, як і країни, що розвиваються. Проте ці країни мають високу продуктивність праці та позитивний торговельний баланс.
До країн середнього рівня економічного розвитку відносять Іспанію, Португалію, Грецію, Ірландію та Мальту. Показник ВВП на душу населення в них становить у середньому 35 000 доларів США на рік на людину. Рівень ІЛР високий (0,8 – 0,9). Ці країни є індустріально-аграрними. Мають високий рівень індустріалізації та розвинуту сферу послуг. Важливу роль в їх господарстві відіграє міжнародний туризм. Країни відчувають значну фінансову та технологічну залежність від більш високорозвинутих держав. У політичному відношенні мають підпорядковане значення. Іспанія, Португалія та Греція є членами НАТО.
Країни, що розвиваються
Найчисленнішою групою країн сучасного світу є країни, що розвиваються. На них припадає 1/2 площі всіх країн та проживає понад 1/2 населення Землі, проте вони дають тільки 1/5 ВВП світу. Ці країни дуже різняться за розмірами території, кількістю населення, забезпеченістю природними ресурсами, рівнем індустріалізації, а тому й величиною ВВП і місцем у світовому господарстві. Проте всі вони є колишніми колоніями, тому їх головною метою є подолання соціально-економічної відсталості та залежного положення у світовому господарстві.
Країни, що розвиваються, як правило, мають низькі стандарти демократичних урядів, вільної ринкової економіки, соціальних програм та гарантій прав людини. Більшість країн, що розвиваються, мають низький рівень індустріалізації, тобто є аграрними суспільствами. Вони вивозять на світовий ринок продовольство чи сільськогосподарську сировину. З галузей промисловості переважає добувна. Часто господарство цих країн є монокультурним (від грец. monos – один), тобто з вузькою спеціалізацією на кількох або навіть одній галузі, продукція якої має експортне значення. Так, Замбія відома експортом мідних руд, Намібія – алмазів та уранових руд, Ефіопія – кави, країни Гвінейської затоки Африки – какао-бобів, країни «американського перешийку» – тропічних фруктів і т. д. Монокультура є небезпечним явищем, адже від одного виду продукції залежить добробут країни.
У країнах, що розвиваються, активно йде індустріалізація. У повоєнні роки це поширилося на виробництво промислових товарів для власного споживання, що скоротило їх експорт. Тепер до країн, що розвиваються, переносяться експортоорієнтовані працемісткі та технологічно нескладні (автоскладання, легка промисловість) або ж екологічно брудні (чорна та кольорова металургія) галузі. В окремих країнах розвиваються наукоємні галузі (зокрема, точне машинобудування). Водночас зростає залежність більшості країн, що розвиваються, від іноземного капіталу та збільшується їх зовнішня заборгованість.
Країни, що розвиваються, залежно від їх спеціалізації та показників ВВП на душу населення поділяють на кілька підтипів: нові індустріальні країни, нафтодобувні країни з високими доходами, дрібні острови з високими доходами, країни середніх можливостей та найменш розвинуті країни.
Групою країн, що найбільш динамічно розвиваються, є нові індустріальні країни (НІК). Нині до них належить ряд країн Азії та Америки. Про них почали говорити в середині 70-х рр. ХХ ст. Тоді до них відносили так званих «далекосхідних тигрів»: Республіку Корею, Сінгапур, Тайвань, Гонконг. У 80х рр. ХХ ст. до них приєдналися Бразилія, Мексика, Аргентина. З 90-х рр. ХХ ст. новими індустріальними країнами вважають Малайзію, Таїланд, Індонезію, а на початку ХХІ ст. – Туреччину, Філіппіни.
Ці країни за короткий проміжок часу перебудували свою економіку за японським зразком. У 60-х рр. ХХ ст. колишні відсталі аграрні країни, залучивши іноземні кошти, розвивали промислові галузі, що наситили внутрішній ринок. Але згодом вони пристосувалися до потреб світового ринку, наповнивши його за рахунок дешевої робочої сили недорогою, але не дуже якісною продукцією. Спершу НІК використовували обладнання та технології розвинутих країн. Нині ж ними створюється власний науково-технологічний потенціал, підвищується кваліфікація працюючих за рахунок реформи системи освіти. У країнах виникають науково-промислові парки, де розробляються нові технології у мікроелектроніці, інформатиці, біотехнології, та агротехнічні парки, у яких займаються розробками сучасних технологій сільськогосподарського виробництва. Тепер деякі НІК вкладають свій капітал в економіку інших країн.
Завдяки швидкому реформуванню господарства темпи економічного зростання НІК були найвищими в світі – 7 – 12 % на рік. Говорили про «економічне диво» цих держав. В останній час темпи уповільнилися і становлять 4 – 7 % на рік, але й це дуже високі показники (для порівняння: високорозвинуті країни Європи мають показники 2,5 % на рік). Показники ВВП на душу населення НІК становлять в середньому 15 000 – 25 000 доларів США на рік на людину. Рівень ІЛР високий (0,8 – 0,9) та середній (0,5 – 0,8). Водночас в окремих НІК цей показник значно більший: Сінгапур – понад 85 000 доларів США, Тайвань – майже 47 000 доларів США, Республіка Корея – понад 36 500 доларів США. Тому, за типізацією Міжнародного валютного фонду (МВФ), ці країни відносять до високорозвинутих країн.
Галузями міжнародної спеціалізації НІК є виробництво товарів народного вжитку: побутова техніка (електронні годинники, плеєри, телевізори, фотоапарати, радіоприймачі, електронні іграшки, комплектуючі для комп’ютерів тощо), тканини, одяг, взуття. Вони також відомі авто і судноскладанням, металургією.
Існує дві основні моделі розвитку економік НІК: азійська та латиноамериканська.
Азійська модель характеризується незначною часткою державної власності в економіці, однак високим ступенем впливу держави на економічні процеси, безумовним пріоритетом національних інтересів над міжнародними, національна економіка розвивається з орієнтацією в основному на зовнішній ринок.
Латиноамериканська модель передбачає розвиток національної економіки з орієнтацією на імпортозаміщення. Найближчим часом перелік НІК може розширитися за рахунок деяких нових країн Азії та навіть Африки.
Другим підтипом країн, що розвиваються, є нафтодобувні країни з високими доходами. До них належать країни Перської затоки (Саудівська Аравія, Кувейт, Катар, Оман, Об’єднані Арабські Емірати – ОАЕ, Ірак), а також Бруней, Лівія, Габон та інші. Їх показники ВВП на душу населення суттєво коливаються від 15 000 доларів США у великих країнах з високою кількістю населення до 50 000 – 132 000 доларів США на рік на людину. ІЛР переважно середній. Всі ці країни мають вузьку спеціалізацію та одноманітну структуру експорту, тому є дуже залежними від світового ринку. Основна частка ВВП у цих країнах створюється за рахунок продажу нафти. Їх добробут залежить від коливання цін на нафту на ринку енергоносіїв. В останній час нафтодобувні країни розвивають й нові види господарської діяльності: зокрема нафтопереробну промисловість і туризм.
До країн з високими доходами відносять країни-«дрібні острови» у Карибському морі (Багамські Острови, Барбадос, Антигуа і Барбуда та інші), Сейшельські Острови, Бахрейн та ряд інших. Головною їх спеціалізацією є сфера послуг: туристичний бізнес та банківська справа. За рахунок цього вони мають показники ВВП на душу населення від 15 000 до 25 000 доларів США на рік на людину. Найбільшими новими фінансовими центрами вважають у Центральній Америці Багамські Острови та Барбадос, на Близькому Сході – Бахрейн.
Найчисленнішим підтипом країн, що розвиваються, є країни середніх можливостей. Ця група об’єднує близько 50 держав Азії, Латинської Америки та Океанії. Їх показники ВВП на душу населення коливаються від 2 000 до 4 000 доларів США на рік на душу населення. ІЛР середній та низький. Це переважно аграрні країни, деякі монокультурні. У більшості з них промисловість представлена гірничодобувною, харчовою та легкою. Перша працює на зовнішній ринок, останні дві – переважно на внутрішній. Країни середніх можливостей мають значний потенціал для економічного зростання, але їм бракує фінансових ресурсів. Численні іноземні кредити призводять до зростання їх зовнішньої заборгованості.
Найбідніші держави об’єднують у групу найменш розвинутих країн. Вони займають майже 1/3 площі, де проживає 1/8 населення країн, що розвиваються. За статистикою ООН, до цієї групи відносять країни, в яких на одного жителя припадає менш ніж 500 доларів США на рік, питома вага обробної промисловості становить менш ніж 10 %, частка письменного дорослого населення – менша за 20 %. ІЛР низький. Економіка дуже слабка, люди та ресурси зазнають впливу природних стихій. Групу найменш розвинутих країн було виділено у 1971 р. Тоді до неї було включено 25 країн. В останні роки цей список збільшився до 48. Тенденція до зростання кількості найменш розвинутих країн непокоїть світову громадськість. Найбідніші держави світу зосереджені переважно в Африці – 34 країни, в Азії – 9 найменш розвинутих країн, в Океанії – 4, в Латинській Америці – 1.
Статус найменш розвинутої країни дає право цим державам одержувати від міжнародного співтовариства фінансову допомогу для розвитку економіки, яка має тут монокультурний аграрно-сировинний характер. У сільському господарстві працює понад 3/4 всіх жителів, але за величезного зростання кількості населення водночас гостро постає проблема голодування.
Країни з перехідною економікою
Третім типом держав сучасного світу є країни з перехідною економікою. До них відносять країни, що виникли після розпаду Радянського Союзу (Росія, Україна, Білорусь, Молдова, Латвія, Литва, Естонія, Грузія, Вірменія, Азербайджан, Казахстан, Киргизія, Узбекистан, Таджикистан, Туркменістан), країни колишнього соцтабору Центральної Європи (Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина, Румунія, Болгарія, Сербія і Чорногорія, Словенія, Хорватія, Боснія і Герцеговина, Македонія, Албанія) та Монголія. У цих країнах сформувався переважно індустріальний тип економіки, в якому пріоритетною галуззю вважалася важка промисловість. Головною формою власності була державна. Неконкурентноспроможна продукція підприємств була зорієнтована передусім на внутрішній ринок. Господарство більшості країн у 90-х рр. ХХ ст. перебувало у кризовому стані. Було взято курс на перехід від планової до ринкової економіки. Ці реформи у різних країнах відбувалися неоднаковими темпами: дуже стрімко у Польщі; поступово у Словенії, Угорщині, Чехії, Росії, Естонії; достатньо повільно у Болгарії, Румунії, Україні, Білорусі. ІЛР переважно середній. Показники ВВП на душу населення відчутно коливаються: від 2 749 доларів США у Таджикистані до близько 30 000 доларів США в Чехії, Словенії, Словаччині та Естонії. Тому, за типізацією МВФ, ці чотири країни відносять до високорозвинутих.
У політичному житті планети країни з перехідною економікою відіграють підпорядковану роль. Членами НАТО стали 12 країн: Польща, Чехія, Угорщина (у 1999 р.), Болгарія, Латвія, Литва, Естонія, Румунія, Словаччина, Словенія (у 2004 р.), Албанія та Хорватія (у 2009 р.). Ряд країн є претендентами на вступ до цього військовополітичного блоку. Україна активно співпрацює з НАТО. Росія є ядерною державою, постійним членом Ради Безпеки ООН.
Країни з плановою економікою
Особливий тип становлять країни з плановою економікою. Вам уже відомо, що до них належать Китай, В’єтнам, Корейська Народно-Демократична Республіка (КНДР), Куба. Ці держави не відійшли від соціалістичного принципу планування розвитку господарства. Головною формою власності в них залишається державна. За характером перетворень країни поділяють на країни з елементами ринкової економіки, до розвитку яких залучається іноземний капітал; поруч з державною існують інші форми власності, є вільні економічні зони з особливим економічним порядком (Китай, В’єтнам); країни з централізовано керованою економікою, що не відступають від традиційних для соціалізму планування та зрівнялівки (КНДР, Куба).
Головна 
