Важко уявити сучасну країну, яка існувала б у цілковитій ізоляції від інших. Господарство навіть великої за площею країни не в змозі забезпечити себе всіма необхідними засобами виробництва, а населення – всім комплексом товарів і послуг народного вжитку. Через те національні господарства сучасних держав тісно пов’язані між собою й утворюють єдине світове господарство.
Світове господарство (світова економіка) – історично сформована сукупність національних господарств усіх країн світу, пов’язаних між собою економічними та політичними відносинами.
Спеціалізація країн та міжнародний географічний поділ праці
Країни мають різні природні умови й неоднакову забезпеченість природними ресурсами, а населення – різну кваліфікацію. Тому країни спеціалізуються на виробництві лише певних видів продукції та наданні певних послуг.
Вам уже відомо, що спеціалізація будь-якої території (міста, району, регіону, країни) проявляється у переважному розвитку тих виробництв, для яких на даній території є найкращі умови, а більша частина продукції яких призначена для обміну. Спеціалізація території виникає залежно від її географічного положення, природних умов та ресурсів, соціально-економічних умов (економічного розвитку та виробничої структури господарства, кваліфікованості трудових ресурсів, історичних традицій). Внаслідок спеціалізації різних територій у межах країни між ними виникає територіальний поділ праці (ТПП).
Подібний процес існує також у світовому масштабі. Між різними країнами та регіонами світу існує міжнародний географічний поділ праці (МГПП) залежно від різних передумов для розвитку їхнього госпо дарства.
Міжнародний географічний поділ праці (МГПП) – процес спеціалізації країн або регіонів на виробництві певних видів продукції або наданні певних послуг.
У результаті МГПП виникають виробництва міжнародної спеціалізації, тобто ті види діяльності у виробничій сфері чи сфері послуг, що переважно зорієнтовані на експорт продукції або обслуговування іноземних громадян і передусім визначають «обличчя» країни в світі.
Для того, щоб виникли такі види господарської діяльності, по-перше, країна повинна мати переваги у виробництві певної продукції чи наданні послуг перед іншими (хоча б кількома) країнами. Ці переваги можуть полягати в якості товару чи послуги або ж у їх низькій собівартості. Це, в свою чергу, визначається багатством природних ресурсів, сприятливими природними умовами, прогресивними технологіями виробництва. Ці чинники в часі змінюються досить повільно. Тому й виробництва, якими відома у світі певна країна, є майже незмінними. Так, міжнародною спеціалізацією країн Перської затоки є нафтова промисловість; Канади – лісове та зернове господарство; Японії – автомобілебудування, суднобудування, електроніка та робототехніка; Республіки Кореї, Сінгапуру, Малайзії, Тайваню – електроніка; Австралії – вівчарство та зернове господарство; Аргентини – скотарство; України – літакобудування, суднобудування, цукрова промисловість; Мальти – курортне господарство; Швейцарії – банківська справа та виробництво годинників; Скандинавських країн – паперова промисловість.
По-друге, для формування міжнародної спеціалізації має бути попит на продукцію або послуги певної країни. Це означає, що інші країни відчувають потребу в даному товарі чи послузі, оскільки самі не мають передумов для їх ефективного розвитку. Так, більшість європейських країн потребують нафтопродуктів та лісу; країни Перської затоки мають потребу в устаткуванні для нафтодобування та нафтопереробки; Велика Британія потребує продовольчих товарів тощо. Тож поки існує попит на певні товари чи послуги, розвиваються й певні виробництва міжнародної спеціалізації країн.
По-третє, витрати на транспортування продукції до місця призначення або надання послуги мають бути економічно вигідними. Інакше собівартість товару або послуги стане занадто високою, і пропозиція їх спадатиме. Хоча міжнародна спеціалізація країн є досить стабільною, проте й вона з часом може змінюватися.
Умови формування світового господарства
Оскільки внаслідок міжнародного географічного поділу праці сформувалися виробництва міжнародної спеціалізації, виникла потреба в обміні продукцією між країнами. Тому утворився світовий ринок.
Світовий ринок – це сфера обміну товарами та послугами між національними економіками.
Цей обмін почав складатися після переходу від феодалізму (з його натуральним споживчим господарюванням) до капіталістичних відносин. З формуванням колоніальних імперій світовий ринок розширився. До нього були залучені багаті на сировину колонії, з яких ресурси вивозяться для переробки до країнметрополій. Особливо прискорився процес формування світового ринку під час переходу до машинного виробництва.
На світовому ринку відбувається обмін між національними господарствами різних країн. При цьому між країнами складаються економічні відносини. Тому світовий ринок був першою умовою існування єдиного світового господарства.
Другою умовою формування світового господарства став розвиток великої індустрії. Після промислових переворотів XVI – XVIII ст. у ряді країн Західної Європи та США, коли ручна праця у промисловості була замінена на машинну, різко зросла продуктивність праці. Виробленої продукції вистачало не лише для внутрішнього споживання, а й для обміну. У XIX ст. з’явилася потреба завозити значний обсяг сировини для великого промислового виробництва та продовольства для міського населення, кількість якого швидко зростала. Усе це консолідувало національні господарства країн у єдину систему світового господарства.
Нарешті, третьою умовою, без якої світове господарство не могло б існувати, є бурхливий розвиток транспорту. Адже саме він забезпечує обмін товарами на світовому ринку між національними господарствами, перевозить пасажирів до місць надання їм певних послуг (туристичних, освітніх, лікувальних та інших). Спершу це був морський транспорт, який з’єднав розділені морем країни. У другій половині XIX ст. відбувся стрімкий розвиток залізниць. А в XX ст. новітні швидкісні види транспорту – автомобільний, повітряний, електронний – «убили простір». Світове господарство остаточно склалося наприкінці XIX – на початку XX ст.
Етапи формування світового господарства
Світове господарство в своєму розвитку пройшло три етапи: аграрний (до середини XIX ст.), індустріальний (друга половина XIX – середина XX ст.) та постіндустріальний (з кінця XX ст.).
Для аграрного етапу характерним було переважання сільського господарства. У ньому працювало 90 % економічно активного населення світу, воно виробляло основну частку ВВП.
На індустріальному етапі пріоритетними видами господарства в країнах Європи, Північної Америки, у Японії, Радянському Союзі були промисловість та будівництво. На ці виробництва припадало близько 1/3 працюючих, вони давали основну частку ВВП. Після Жовтневого перевороту в Росії (1917 р.) утворилися дві паралельні системи світового господарства: капіталістична з ринковими відносинами і соціалістична з плановою економікою. Із створенням соціалістичного табору в повоєнні роки розширився вплив соціалістичного міжнародного господарства. Через ідеологічні забобони дві системи існували досить ізольовано одна від одної. Економічні зв’язки між ними були фрагментарними, політичні відносини – напруженими.
Наприкінці XX ст. світове господарство перейшло до постіндустріального етапу. Для нього характерні стрімкий розвиток науки і техніки, і, отже, швидке зростання невиробничої сфери: освіти, культури, науки, маркетингових, юридичних, фінансових, побутових послуг і т. ін. Виробництво й сфера послуг стали наукомісткими. При цьому провідною у господарстві стала роль висококваліфікованого керівного прошарку суспільства. До постіндустріального суспільства вже перейшли США, Канада, розвинуті країни Європи, Японія, Республіка Корея. У них понад 60 % населення працює в невиробничій сфері. Досить високий рівень зайнятості у сфері послуг мають також деякі країни-експортери нафти, що стали великими фінансовими центрами, а також острівні країни, які відомі своїм туристичним бізнесом. Швидко зростає роль невиробничої сфери також в економіці України. За науковими прогнозами, у середині XXI ст. у світі в сфері послуг працюватиме близько 90 % економічно активного населення.
Багаторівневість світового господарства
Сучасне світове господарство, хоча і є єдиною системою, але дуже неоднорідне. Складається воно з надто різних за рівнем розвитку та виробничою структурою національних господарств, які розвиваються за своїми законами, але не ізольовані одне від одного. У світовому господарстві виокремлюють три складники: ядро, напівпериферію та периферію.
Ядро – найбагатші та впливові країни, що виробляють якісні високотехнологічні товари. Їх господарство вирізняється найскладнішими сучасними технологіями та засобами виробництва. Економіка має постіндустріальний характер. Свою продукцію країни ядра експортують на напівпериферію та периферію світового господарства. Ядро сучасного світового господарства становлять три основні його осередки: Північна Америка (на яку припадає близько 20 % ВВП світу), країни Європейського Союзу (дають майже 20 % світового ВВП) та Азійсько-Тихоокеанський регіон (АТР), який найбільш стрімко розвивається (виробляє майже 20 % ВВП світу).
Напівпериферія складається з достатньо розвинутих країн, які вивозять на світовий ринок багато промислових та непромислових товарів. Однак ці країни мало впливають на світові економічні та політичні процеси. Їх економіка має індустріальний характер і працює переважно на іноземних технологіях. До напівпериферії належать, зокрема, Бразилія, Мексика, Аргентина, Австралія, Саудівська Аравія.
У ядрі та напівпериферії світового господарства сконцентрована левова частка світового виробництва. 90 % ВВП світу та 80 % світової торгівлі нині припадає на так звану Групу двадцяти (G -20) – 20 найбільших економік планети: 19 національних економік та ЄС як єдине ціле. До «Великої двадцятки» належать економіки таких країн: в Америці – США, Канада, Бразилія, Мексика, Аргентина; в Європі – Німеччина, Франція, Велика Британія, Італія; в Азії – Японія, Китай, Південна Корея, Індія, Індонезія, Туреччина, Саудівська Аравія; а також Росія, Австралія, Південна Африка.
Периферія – найбільш відсталі країни Африки, Азії, Океанії, Латинської Америки, постачальники на світовий ринок дешевої сировини та робочої сили. В цих країнах панують диктаторські та авторитарні політичні режими, лютує політична нестабільність. Часто відбуваються перевороти, спалахують соціальні та міжетнічні конфлікти. Місцева еліта вкладає гроші за межами своєї країни й обслуговує інтереси іноземних країн. Економіка цих країн має доіндустріальний (аграрний) характер.
Що таке економічна система та її головні ознаки?
В основі розвитку людського суспільства лежить виробництво матеріальних і духовних благ, що забезпечує умови нормальної життєдіяльності людини. Будь-яке суспільство являє собою складну систему, основою якого є економічна система.
Економічна система – це сукупність усіх видів економічної діяльності людей у процесі їх взаємодії, яка спрямована на виробництво, розподіл, обмін, споживання товарів і послуг, а також на регулювання економічної діяльності.
Учасники діяльності економічної системи виконують свої ролі: є виробник товару (продавець), посередник (реалізатор) та споживач (покупець). Ними можуть бути фізичні та юридичні особи (виробничі підприємства, банки, біржі), як вітчизняні, так й іноземні. У ході виробництва, розподілу, обміну та споживання благ між учасниками економічних процесів складаються різноманітні економічні відносини, які визначають сутність економічної системи суспільства.
Економічна система має кілька основних ознак.
по-перше й найголовніше, це переважаюча форма власності на засоби виробництва: державна, приватна чи суспільна;
по-друге, від форми власності залежать методи керування економікою: або державне планування на певний проміжок часу, або ж існує вільна конкуренція між виробниками;
по-третє, методи ціноутворення на товари.
Ціна – грошове вираження вартості товару. Це кількість грошей, в обмін на яку виробник або продавець готовий передати одиницю товару у власність споживача. Ціна за ринкових умов залежить, з одного боку, від пропозиції (кількості) товару чи послуги на ринку, а з іншого, – від попиту на товар чи послугу з боку споживачів. Зі зростанням пропозиції товару ціна на нього зменшується, натомість зі збільшенням попиту на товар ціна на нього зростає. В одних випадках фіксовані ціни на товар може встановлювати держава, в інших – вони складаються на ринку під час купівлі та продажу товарів.
Залежно від трьох основних ознак, що притаманні економічній системі, історично існує чотири її основних типи: традиційна, класична ринкова, планова (командно-адміністративна) та змішана.
Еволюція економічних систем
Традиційна економічна система
Історично першою виникла традиційна економічна система. Вона заснована на традиціях господарювання, що передаються від покоління до покоління. Традиційна економіка характерна й донині для племен, що живуть в Африці, Південній Америці, Азії, Океанії. Традиційній економічній системі притаманна наявність багатьох форм власності з переважанням племінної, або общинної (колективної) власності на засоби виробництва. Суспільною власністю при цьому є земля, усі знаряддя праці на ній, а також одержана у процесі виробництва продукція. За такої системи панує ручна низькопродуктивна праця. Керують виробництвом самі члени родини. Вони визначають, що саме слід виробляти, у якій кількості та з ким вести обмін виробленої продукції на іншу, якої немає в общини. Економічним стимулом до праці є задоволення елементарних життєвих потреб: у їжі, одязі, житлі. Перевищення доходів над витратами дає змогу вести нормальне життя. Ціни на товари складаються на основі існуючих традицій. Наприклад, 1 кг бананів звикли міняти на 1 кг фініків, а одного верблюда – на п’ять овечок. Економічні ролі членів суспільства визначаються спадковістю та становою приналежністю.
Отже, традиційна економіка – це такий тип економічної системи, за якої традиції і звичаї визначають практику використання ресурсів.
Із часом технічний прогрес поступово привів до заміни ручної праці на машинну, а родинна власність поступилася приватній.
Класична ринкова економічна система
З плином історії та розвитком продуктивних сил традиційна економічна система вичерпала свої можливості й поступилася місцем ринковій.
Першою умовою виникнення ринкової економічної системи був суспільний розподіл праці. Спершу від землеробства відокремилося скотарство. Пізніше від роботи на землі виокремилося ремесло, а з часом виникла велика промисловість. Зрештою з’явилися люди, які займалися торгівлею. Розподіл праці вимагав обміну товарами. Спершу він відбувався лише у межах общини, а потім – між ними.
Одночасно зростала економічна самостійність виробників товарів, які прагнули до задоволення власних інтересів, й відбувся розподіл праці між ними. Так виникла приватна власність, що стала другою умовою функціонування ринкової економіки. Вона дала змогу самостійно визначати, яку саме продукцію виробляти та кому її збувати.
Спершу ринкові відносини розвивалися в межах натурального господарства, виконуючи другорядну роль. Але з часом стало очевидним, що велика спільнота людей не може задовольнити своїх зростаючих потреб у різноманітних товарах і послугах. Тому з поглибленням територіального поділу праці поглибилися спеціалізація та кооперування виробництва. Одні виробники пропонували свої товари в обмін на інші життєво важливі товари для інших. Так ринкова економіка стала панівним типом господарювання у більшості країн світу у ХVІІІ – ХІХ ст., й нині є найпоширенішою.
Отже, класична ринкова економіка – це такий тип економічної системи, за якої роль основного регулятора економічних відносин виконує ринок.
Розподіл товарів відбувається через попит і пропозицію на них. Тому на ринку складаються ціни на товари й послуги. Керує виробництвом конкуренція між виробниками та вільний вибір. Головна ознака ринкової економіки – це відсутність зовнішнього впливу на неї з боку держави. Це економіка цивілізованого підприємництва.
Таким чином, ринкова економіка заснована на таких принципах:
по-перше, переважає приватна власність на засоби виробництва та існує особистий економічний інтерес кожного учасника ринкового механізму як головний стимул розвитку господарства. Підприємницька спільнота прагне збільшити прибуток через підвищення ефективності виробництва. Наймані працівники хочуть підвищити вартість своєї праці. Споживацька спільнота зацікавлена придбати товар за найнижчою ціною;
по-друге, свобода підприємництва та вибору. Це означає, що підприємницька спільнота сама визначає, що виробляти, куди й кому збувати продукцію. Наймані працівники вільні у виборі, де працювати. Нарешті, споживацька спільнота приймає рішення купувати товар, що пропонується на ринку, чи ні;
по-третє, важливим механізмом ринкового господарювання є ринкове ціноутворення. Ринок сам через попит і пропозицію на товар визначає, що й скільки має коштувати. Споживацька спільнота при цьому підтримує лише потрібні їй виробництва, купуючи їх продукцію. Відмовляючись від купівлі непотрібного товару, вона може «обвалити» ціну на нього й зробити банкрутом непотрібне йому підприємство. Регулятором цін на ринку має бути також конкуренція, сутність якої полягає в широкому розпорошенні виробників та споживачів, що не дає змоги монополістам контролювати ціни.
Але треба мати на увазі, що принцип ринкового ціноутворення не може працювати у деяких неприбуткових сферах, зокрема таких, як охорона природи, боротьба зі стихійними лихами, захист інвалідів або пенсійні фонди. Гонитва за прибутком у цих сферах завдає шкоди суспільству в цілому.
Для ринкової економіки характерна економічна нестабільність, тобто розвиток відбувається нерівномірно. Періоди швидкого економічного зростання чергуються з економічним спадом. Усе це супроводжується частими коливаннями цін та інфляцією. В результаті конкуренції на ринку праці виникає безробіття, рівень якого зростає в періоди криз. Ринкова економіка передбачає нерівність людей у розподілі ресурсів та доходів, що суперечить нормам справедливості та загальнолюдської моралі. Усі вади ринкової економічної системи вимагають певного втручання держави в економічні процеси.
Планова (командно-адміністративна) економічна система
Через ряд негативних рис ринкової економіки людство намагалося знайти більш досконалу, соціально спрямовану економічну систему. Так виникла ідея планової економіки. У 20-х роках ХХ ст. існувало дві країни з такою системою господарювання: Радянський Союз та Монголія. Після Другої світової війни до них приєдналися ще 12 країн. Серед них 8 країн Центральної Європи: Польща, Німецька Демократична Республіка (існувала як незалежна держава до об’єднання з ФРН у 1990 р.), Чехословаччина (існувала до розпаду на дві країни у 1993 р.), Угорщина, Румунія, Болгарія, Югославія (існувала до розпаду на окремі країни у 1991 р.) та Албанія. В Азії в результаті революцій планова економічна система була встановлена у 1945 р. у В’єтнамі та Північній Кореї (КНДР), у 1949 р. – у Китаї, у 1976 р. – у Лаосі. Країною з плановою економкою в Америці у 1959 р. стала Куба.
Планова економіка – це такий тип економічної системи, за якої економічні ресурси перебувають у державній власності, координація економічної діяльності здійснюється за рахунок центрального планування, керівництва та контролю.
Адміністративно-командна систе ма заперечує існування приватної власності на засоби виробництва пов ністю або частково та протиставляє себе ринковій системі. Вона заснована на монопольному пануванні державної власності у господарстві, відсутності конкуренції, директивному плануванні, неринкових господарських зв’язках, зрівняльному характері розподілу, ігноруванні законів товарногрошового обігу.
Координація економічної діяльності регулюється у формі централізованого планування на певний проміжок часу (наприклад, 5 років), управління та контролю. Спеціальний державний орган регулює асортимент та обсяги всіх товарів і послуг, ціни на усі види продукції, розмір заробітної плати усіх громадян. Директивний народногосподарський план є способом розподілу обмежених ресурсів на основі державних завдань, обов’язкових для виконання усіма підприємствами країни. Такий план приймається на партійному з’їзді та через міністерства розсилається на місця. Контроль за виконанням плану здійснюється на основі кримінально-адміністративної та партійної відповідальності.
Обмін товарами також планується з центру та йде до споживача через систему державної торгівлі. Інвестиційні рішення теж приймаються централізовано. В ідеалі така економіка має формувати суспільство без класів, не розшароване на багатих і бідних.
Прибічники планової системи вважають її перевагами відносну економічну стабільність та рівномірний розвиток без економічних криз. Така система забезпечує стабільні низькі ціни та низький рівень інфляції. Держава гарантує соціальну рівність громадян: невисокі зарплати, що несуттєво відрізняються у різних верств населення («зрівнялівка» в оплаті праці). За таких умов панує низька продуктивність праці, у більшості населення формуються споживацьке ставлення до держаних ресурсів, недбале ставлення до них, що завдає шкоди довкіллю та суспільству в цілому. Державні підприємства не зацікавлені у технічній модернізації виробництва, адже їх продукція має гарантований збут відповідно до планів. Водночас у результаті відсутності конкуренції немає зворотного зв’язку між виробником і споживачем. Це призводить до того, що виробник працює, не враховуючи попит споживача. Тому одна продукція не розкуповується, а інша стає дефіцитною. Планова економічна система супроводжується придушенням прав і свобод громадян, згортанням демократії.
У наш час планова економічна система зберігається у чотирьох країнах. З них у Північній Кореї та на Кубі існує чисте командно-адміністративне господарювання. У Китаї та В’єтнамі планова система поєднується з елементами ринкової: працює малий бізнес, широко залучаються іноземні інвестиції в економіку, існує майнове розшарування суспільства.
Змішана економічна система
Оскільки досвід людства виявив, що жодна з економічних систем не є бездоганною, нині шукають способи мінімізації недоліків існуючих економічних систем. Так виникла змішана економічна система, яка має низку характерних ознак. За неї ринковий механізм поєднується з державними методами регулювання економіки, які доповнюють один одного. Високий рівень розвитку продуктивних сил і наявність розвинутої інфраструктури суспільства поєднується з різноманітністю форм власності й рівноправним функціонуванням різних господарських суб’єктів: приватних, колективних, державних. Посилюється соціальна спрямованість розвитку економіки.
Така економічна модель сформувалася, зокрема, в США. Там держава сприяє підприємницькій діяльності, збагаченню найбільш активної частини населення, стимулює розвиток нової техніки і технологій, підтримує найбільш перспективні виробництва. Розширюються інформаційний та комунальний сектори економіки, ріст внутрішнього попиту перевищує ріст ВНП, значно зростають інвестиції. За рахунок часткових пільг і допомог громадянам створюється прийнятний рівень життя.
Соціально-ринкова економічна система
Основу такого соціально-економічного устрою становить ринок з наданням державі великих повноважень у розв’язуванні соціальних проблем. Фактично це поєднання принципів свободи на ринку з принципом соціальної рівності, тобто поєднання конкуренції із соціальною справедливістю. Така система виходить з вимоги, що ані держава, ані приватний бізнес не повинні мати повного контролю над економікою.
Соціально-ринкова економіка – це економічна система, що організована на основі ринкової саморегуляції, з державним регулюванням соціальної сфери.
Для неї характерні наявність багатьох форм власності: приватної, колективної, державної, конкуренція та сприяння держави для її існування. Кожна людина має найбільше свободи в економічній сфері. Особиста ініціатива при ватних підприємців одержує сприяння і заохочення з боку держави. Водночас передбачається державне втручання у соціальну сферу.
Мета соціально-ринкової економіки – якнайповніше задоволення потреб і якнайвищий добробут кожної людини. Отримання власної вигоди не повинно досягатися за рахунок інших, його слід спрямовувати на загальну користь. Держава відіграє головну роль у розподілі доходів через програми державних видатків на соціальні потреби. Товари і послуги мають розподілятися справедливо. У суспільстві всі повинні мати економічно обґрунтований життєвий мінімум, гідний людини. Встановлено високі податки, які розподіляються на користь соціальних програм та мало забезпечених громадян. Людям, які не здатні себе забезпечити, надається державна допомога і забезпечується соціальний захист. Розвинута система соціального забезпечення: державне страхування здоров’я, грошова допомога родинам. Державні виплати отримують безробітні, пенсіонери та інші категорії населення.
Така економічна система створена у Скандинавських країнах: Швеції, Норвегії, Фінляндії. Економічна система Японії заснована на подібних засадах з вимогами до кожної людини суспільства працювати на благо усього народу.
Економічна система в Україні
До розпаду Радянського Союзу економіка України була його частиною й характеризувалася як планова. З початку 90-х рр. ХХ ст. наша країна почала кардинально змінювати напрям свого розвитку, що передбачало перехід від планової до ринкової економіки.
Перехідна економічна система характерна й для інших країн, що відходять від командно-адміністративної моделі. В таких умовах трансформаційні процеси відбуваються суперечливо, бурхливо, з гострими соціально економічними потрясіннями, кризовими явищами. Саме таке становище характерне для сучасної України.
У ході економічних реформ відбулося роздержавлення багатьох підприємств. Таким чином з державної у приватну власність перейшли засоби виробництва. Було створено ринкову інфраструктуру, яка є неодмінною умовою розвитку всіх суб’єктів господарювання, полегшує реалізацію їхніх цілей.
Так виникла організаційно-технічна інфраструктура: товарні біржі, оптові ринки, аукціони, торговельно-промислові палати, сервісні центри, колекторські фірми тощо. Склалася потужна фінансово-кредитна інфраструктура: банки, фондові та валютні біржі, страхові компанії, пенсійні фонди тощо. Сприяє розвитку ринкових відносин державно-регуляторна інфраструктура: біржі праці, митна система, державні фонди. Науково-дослідницьке та інформативне забезпечення ринкових відносин реалізують юридичні контори, рекламні агенції, аудиторські й консалтингові фірми, спеціальні навчальні та науково-дослідні заклади. Нині Україну визнано державою з ринковою системою економіки. Використовуючи іноземний досвід ринкових відносин, слід коригувати його відповідно до українських реалій.
Головна 
