Глобальними називають проблеми, які стосуються всього світу, призводять до значних, нерідко незворотних соціально-економічних і біологічних втрат на планеті, створюють загрозу існуванню людства і потребують для свого розв'язання координованої співпраці всіх країн. Серед сучасних глобальних проблем розрізняють кілька груп: політичні, етнічні, демографічні, економічні, соціальні, продовольчі, екологічні. Серед них, своєю чергою, виокремлюють вужчі аспекти, що впливають на окремі сторони життя людства. Наприклад, проблема етнічних воєн, енергетична проблема, проблеми освіти та охорони здоров'я тощо. Водночас чіткого поділу немає: усі глобальні проблеми взаємопов'язані, навіть часткове розв'язання однієї може кардинально вплинути на іншу.
глобальні проблеми людства
На теперішньому етапі розвитку суспільства загострилися політичні питання, особливо проблема збереження миру. Водночас слід усвідомлювати, що серед глобальних проблем немає важливих чи другорядних. Усі вони потребують нагального розв'язання, доброї волі народів, керівників держав, національних і релігійних лідерів, значних матеріальних і фінансових затрат.
ПРОБЛЕМА ВІЙНИ І МИРУ. Упродовж багатьох століть на розвиток людського суспільства впливали дві протилежні політичні тенденції — створення світових імперій і формування національних держав. Друга тенденція почала домінувати в Новий час і остаточно перемогла у XX ст. Боротьба цих двох напрямів світового політичного розвитку призводить до конфліктів між країнами, що їх часто вирішують за допомогою воєн, які двічі у ХХ ст. переростали у світові. Саме світові війни, що призвели до колосальних людських і матеріальних втрат у більшості країн, показали, що політичні проблеми світу слід розв’язувати мирним шляхом і об’єднаними зусиллями. Для цього після Першої світової війни було створено Лігу Націй, а після Другої світової — Організацію Об’єднаних Націй. Діяльність ООН спрямована переважно на розв’язування проблеми миру і роззброєння, відвернення нової світової війни.
У другій половині ХХ ст. було створено ядерну зброю й ракетну техніку, нагромаджено хімічні й біологічні засоби масового знищення людей. Тоді виникла реальна загроза винищення цілих країн і континентів у разі розв’язання третьої світової війни. Світові запаси зброї достатні для багаторазового знищення всього живого на Землі. Для контролю над ядерною зброєю у 1970 р. набув чинності міжнародний «Договір про нерозповсюдження ядерної зброї» (ДНЯЗ). Згідно з ним ядерними державами було визнано США, Францію, Велику Британію, Китай і тодішній Радянський Союз (тепер Росію як його правонаступницю). Нині учасниками ДНЯЗ є майже всі країни світу, не приєдналися — Індія, Пакистан, КНДР (які не входять до офіційного «клубу ядерних держав», але визнали, що мають ядерну зброю) та Ізраїль (імовірно має). Таким чином, фактично ядерною зброєю володіють близько десятка країн світу.
Водночас приблизно 30 країн входять до групи так званих латентних ядерних держав, що не мають ядерної зброї, але здатні її створити. Вони утримуються від набуття ядерного статусу через політичну і військову недоцільність. Це країни, у яких розвинена ядерна енергетика і провадяться наукові ядерні дослідження (Аргентина, Бразилія, Канада, Німеччина, Швеція, Швейцарія, Республіка Корея, Японія та ін.). Одну з таких країн — Іран — світове співтовариство підозрює в розробленні ядерної зброї. Водночас чотири країни, що володіли свого часу ядерною зброєю, відмовилися від неї: Південна Африка (провела єдине випробування ядерної бомби, після чого згорнула програму її виробництва), Україна, Білорусь і Казахстан (мали ядерну зброю, що залишилася після розпаду СРСР, яку за домовленістю було вивезено до). Наприкінці XX ст., коли припинилася «холодна війна» між двома суспільними світовими системами, зникла загроза світового ядерного конфлікту.
ПОЛІТИЧНІ Й ЕТНІЧНІ РЕГІОНАЛЬНІ КОНФЛІКТИ. На сьогодні небезпека криється в регіональних конфліктах (між державами й народами в певних регіонах) і локальних протистояннях (у межах окремих держав). Останні також часто набувають регіонального характеру, тому що в них утягуються сусідні держави (нерідко саме через їхнє втручання ці конфлікти й розпочинаються). Більшість нинішніх регіональних конфліктів виникає на етнічному й релігійному підґрунтях. Особливо часто вони спалахують у смузі, що тягнеться від Балканського півострова через Близький Схід, Кавказ до Центральної і Південної Азії. Там протистояння, спричинене національно-етнічним самовизначенням народів, підсилюється їх належністю до різних віросповідань. Це смуга неодноразових і тривалих зіткнень християн з мусульманами (у країнах колишньої Югославії, на Кавказі, Кіпрі, у Лівані), мусульман з юдеями (арабо-єврейський конфлікт у Палестині), мусульман-шиїтів з мусульманами-сунітами (Сирія, Ірак), мусульман з індуїстами (на півночі Індії), індуїстів з буддистами (у Шрі-Ланці), буддистів з мусульманами (у М’янмі). Згасання чи «замороження» одних конфліктів чергується з появою інших (війна в Сирії, у яку втягнулися США, держави Західної Європи й Росія). Збройним протистоянням супроводжується боротьба курдів за національно-політичне самовизначення (етнічна територія цього 30-мільйонного народу перетнута кордонами чотирьох держав — Туреччини, Сирії, Іраку й Ірану). Триває воєнний етнічно-релігійний і політичний конфлікт в Афганістані.
карта конфліктів, що тривають у світі
Ареною міжетнічного протистояння став регіон Африки на південь від Сахари, у якому проживає багато племен і народів. Причиною спалахів насильства є не лише колоніальне минуле і штучні кордони молодих держав. Узурпація влади в руках керівництва держави чи верхівки якогось племені, боротьба за воду, пасовища чи інші ресурси — аж ніяк не повний перелік причин, що призводять до кривавих сутичок і воєн.
МІЖНАРОДНИЙ ТЕРОРИЗМ. Регіональні конфлікти, релігійне протистояння й етнічні війни часто стають причиною міжнародного тероризму, який «розширює» географію конфліктів і залучає до них інші країни й народи. Задля досягнення політичної чи економічної мети терористи не гребують захопленням заручників, масовим убивством невинних людей, організацією інших протиправних дій на території різних держав. Їх виконавцями доволі часто стають релігійні екстремісти й фанатики, дії яких зазвичай спрямовані проти мирного населення розвинених держав. Значна частина терористичних актів у різних куточках світу спрямована проти туристів. Організатори злочинів не приховують, що в такий спосіб намагаються зменшити, а то й зупинити потоки туристів, які для країн є відчутним чинником економічного зростання. Туреччина, Єгипет, Ізраїль, Індонезія, США, Іспанія, Франція, Велика Британія, Бельгія, Німеччина — і це не повний перелік країн, які відчули на собі наслідки терористичних актів. Міжнародний тероризм набуває нових форм і можливостей в умовах глобалізації, сучасних міжнародних інформаційних, економічних і фінансових зв’язків. Небезпекою для світу є можливий доступ терористичних організацій до зброї масового знищення. У світі є країни, уряди яких явно чи приховано підтримують терористичні організації, надають їм свої території для створення баз, заохочують політику тероризму у міжнародних відносинах.
Світ у просторі й часі
Смертоносні збройні конфлікти
Загалом у світі від насилля та політичної нестабільності тією чи іншою мірою потерпають 1,2 млрд осіб. Незалежно від кількості збройних конфліктів (у межах 40-60 за рік), кількість людей, що гине в них, зростає. У 2015 р. їх жертвами стали майже 170 тис. осіб.
ГІБРИДНІ ВІЙНИ. У ХХІ ст. виникло поняття гібридної війни. Так називають війну, основним інструментом якої є не прямі воєнні дії держави-агресора, а створення нею у державі-жертві внутрішніх конфліктів із подальшим їх використанням для досягнення політичних цілей. Метою країни-агресора є послаблення уряду іншої країни, зміна напряму її політичного розвитку чи скасування ухвалених нею рішень. Складниками гібридної війни є інформаційна й економічна війни, підтримка сепаратизму й тероризму на території іншої держави, сприяння створенню там збройних формувань (повстанців, партизанів, ополченців) та їх озброєння. Водночас сторона-агресор публічно заявляє про свою непричетність до конфлікту.
Активно вдається до гібридної війни Росія, насамперед щодо пострадянських країн. Засобами тиску на них є створені за її участі зони «заморожених» чи відкритих збройних конфліктів: Придністров’я — на території Молдови, Абхазія і Південна Осетія — Грузії, Донбас — України, Нагірний Карабах — Азербайджану. Уряди низки країн підозрюють Росію в застосуванні методів гібридної війни — у спробах впливати на внутрішню і зовнішню політику держави через втручання у вибори (зокрема шляхом кібератак), фінансуванні окремих політиків, підготовку державних переворотів (лише у 2016-2017 рр. такий «російський слід» було виявлено у США, Франції, Чорногорії).
Розв’язання глобальних політичних та етнічних проблем потребує рішень і кропіткої роботи всього світового співтовариства. Воно можливе лише за умови ліквідації чи хоча б зменшення гостроти першопричин цих проблем. До таких причин належать: тоталітарні режими і фанатичні очільники держав, утиски етнічних і релігійних меншин, соціально-економічна відсталість країн і народів. ООН, міжнародні регіональні організації (такі як ОБСЄ — Організація з питань безпеки і співробітництва в Європі), окремі держави докладають чимало зусиль для розв’язання міжнародних суперечок мирними засобами (ухвалення рішень на спеціальних засіданнях і самітах, схиляння учасників конфлікту до переговорів, посередництво між ними, залучення міжнародних миротворчих сил). Інколи міжнародні організації чи групи країн застосовують методи силового тиску на державу-агресора (запровадження економічних і політичних санкцій, як це було у випадках з Лівією, Іраном, Росією; проведення воєнних операцій силами НАТО чи спеціально створених коаліцій держав — у колишній Югославії, Іраку, Афганістані).
діти — найбеззахисніші жертви збройних конфліктів
Активну участь у врегулюванні міжнародних конфліктів бере Україна (посередництво, відправка контингентів миротворчих сил тощо). Сьогодні Україна сама потребує активного заступництва міжнародного співтовариства для припинення російської агресії й деокупації Криму і територій на Донбасі.
ДЕМОГРАФІЧНІ ПРОБЛЕМИ. Глобальну демографічну кризу визначають два протилежні процеси: старіння націй у країнах з високим рівнем економічного розвитку та постсоціалістичних країнах і демографічний вибух (швидке неконтрольоване зростання кількості населення) у країнах, що розвиваються. Ще один аспект демографічної проблеми — так званий міський вибух. Це прискорена і невпорядкована урбанізація, здебільшого у країнах, що розвиваються. Таке явище супроводжується появою міських нетрів — кварталів, де в занедбаних або нашвидкуруч збудованих житлах селиться біднота. Цей процес називають хибною урбанізацією.
Подолання глобальної демографічної кризи вимагає проведення країнами демографічної політики, утілення якої залежатиме від конкретних проблем. Наприкінці XX ст. — на початку ХХІ ст. (до 2016 року включно) у країнах Європи, США, Канаді, Австралії, Японії та деяких країнах, що розвиваються (Куба, Уругвай), природний приріст не перевищував 5 ‰ на рік, а в низці європейських країн цей показник був від’ємним. Зниження показників народжуваності призводить до зменшення кількості населення працездатного віку, депопуляції (зменшення загальної кількості) у майбутньому і значного зростання частки літніх людей. Новий тип вікової структури спричиняє проблеми економічного, політичного і культурного характеру. Тому головним напрямом демографічної політики цих країн є пошук шляхів стимулювання народжуваності. Такою є демографічна політика й України, яка впродовж чверть століття має від’ємний природний приріст населення.
У великій групі країн Африки, Південної і Південно-Західної Азїї, Океанії, низці країн Центральної і Південної Америки зберігаються традиції високої народжуваності і відповідно середньорічний природний приріст становить 15-25 ‰, а в країнах Тропічної Африки — близько 30 ‰. Це зумовлює швидке зростання кількості населення, що в багатьох країнах цих регіонів призводить до загострення соціально-економічних проблем: надто повільне підвищення рівня доходів населення або його зниження, швидкі темпи розвитку хибної урбанізації, збільшення кількості безробітних, недоїдання і голод, зростання чисельності неграмотних, погіршення медичного обслуговування. У такій ситуації необхідні розумні кроки щодо обмеження народжуваності, пошук шляхів розв’язання нагальних соціальних проблем.
Глобальність демографічних проблем полягає в тому, що вони не можуть бути локалізовані в якомусь певному регіоні, а надмірне зростання кількості населення в окремих країнах може спричинити помітні зміни на геополітичній арені всього світу. Зокрема, унаслідок масових міграцій населення — «нового великого переселення народів» — із країн, що розвиваються, в економічно розвинені країни.
ЕНЕРГЕТИЧНА І СИРОВИННА ПРОБЛЕМИ. Ці глобальні проблеми мають багато спільного. Це насамперед стосується надійного забезпечення людства паливом, енергією і сировинними ресурсами. Вперше вони проявилися в глобальному масштабі у 1970-х роках, коли внаслідок різкого зростання цін на паливо й сировину людство зіткнулося зі світовою енергетичною, а відтак — і сировинною кризами. Згодом ціни знизилися, криза відступила, а згадані проблеми залишилися.
Енергетична і сировинна проблеми спричинені недостатніми обсягами запасів природних ресурсів, з одного боку, та швидким ростом їх споживання, а відповідно й видобутку, з іншого. Звичайно, обсяги запасів унаслідок розвідки можна збільшувати, а споживання — зменшувати, однак багато ресурсів (насамперед мінеральних) є вичерпними, тому людство постійно стикається з цими проблемами. У пошуках нових запасів сировини доводиться експлуатувати родовища зі складними гірничо-геологічними умовами залягання корисних копалин, у віддалених важкодоступних районах (Сибір у Росії, Канадська Арктика, пустелі Африки й Австралії), з низьким умістом корисних компонентів у рудах (на мідних родовищах США вміст міді знизився із 30 % до 0,5 %). Це призводить до здорожчання сировини та енергії.
Проблема виснаження природних ресурсів тісно переплетена з проблемою погіршення стану довкілля: експлуатація ресурсів супроводжується руйнуванням і забрудненням навколишнього середовища.
Шляхами розв’язання глобальних сировинної та енергетичної проблем є:
• продовження геологічного пошуку мінеральної сировини. Пошукові роботи поширюються в нові місця суходолу, виходять на шельф, материковий схил і ложе Світового океану, глибина пробурених свердловин сягає 6 000 м і більше. Унаслідок відкриття нових родовищ ресурсозабезпеченість людства з багатьох видів сировини зросла;
• розроблення нових технологій видобутку і виробництва палива. Їх результатом став видобуток газу і нафти зі сланців («сланцева революція» у США), нафти — з нафтових пісків (Канада). Про можливість видобутку газу з газогідратів (льоду з «вмерзлим» у нього газом, який поширений на дні та в надрах дна Світового океану) заявили в Японії та Китаї;
• раціональне (повніше, а головне — комплексне) використання видобутих з надр Землі мінеральних ресурсів. Наприклад, у кольоровій металургії водночас із міддю вилучають цінні компоненти і на їх основі виробляють понад 20 видів продукції;
• здійснення політики ресурсозбереження і зниження матеріало- й енергомісткості виробництва;
• заміна багатьох видів природних матеріалів на штучні й синтетичні. Однак більшість з них є складними хімічними сполуками, нерідко токсичними і канцерогенними. Тому зберігається тенденція до ширшого використання екологічно безпечних матеріалів на основі відновлюваних біологічних ресурсів (деревина, натуральні волокна, шкіра) та найбільш розповсюджених корисних копалин (будівельне каміння, пісок, глина);
• використання вторинних матеріалів. Наприклад, «малі» країни Західної Європи переробляють майже 90 % щорічного надходження брухту, до 70 % макулатури і багатьох видів пластмас, понад 80 % побутового сміття (Швеція, яка спалює сміття задля виробництва енергії, імпортує його із сусідніх країн);
• використання відновлюваних джерел енергії — сонячної, вітрової, припливної, хвильової, внутрішнього тепла Землі, енергії біомаси, які стають альтернативою традиційному викопному паливу.
сонячні вежі для виробництва електроенергії біля м. Севілья (Іспанія)
плантація енергетичної тополі в Харківській області (Україна)
ПРОДОВОЛЬЧА ПРОБЛЕМА. Ця проблема полягає у спроможності Землі прогодувати теперішнє і майбутні покоління. Декларація ФАО (Продовольчої і сільськогосподарської організації ООН) формулює поняття продовольчої безпеки мешканців планети. Вона полягає у повсякчасному фізичному й економічному доступі людей до безпечної та поживної їжі, необхідної для задоволення їхніх харчових уподобань і дієтичних потреб, що забезпечує активний і здоровий спосіб життя. Не всі країни можуть гарантувати продовольчу безпеку своїм громадянам. Майже 800 млн людей щодня голодують, ще 2 млрд потерпають від дефіциту мікроелементів. Здебільшого це мешканці країн, що розвиваються.
Зонами критичної продовольчої ситуації у світі є країни Африки, розташовані на південь від Сахари (за винятком держави Південна Африка), країни Південної і Південно-Східної Азії. Найскладнішою є ситуація в межах «полюсу голоду» — території близько 20-ти країн тропічної Африки, у яких дуже високі темпи приросту населення і низькі темпи приросту виробництва продовольства. Середньодобова забезпеченість їжею оцінюється в цих країнах на 35-45 % меншою від рекомендованих ФАО норм, які на одну людину становлять близько 2 500 ккал на добу. Причиною голоду є неспроможність країн, що розвиваються, виробляти продукти або купувати їх на зовнішніх ринках через примітивну аграрну культуру, складність природних умов і скромні державні доходи. У деяких країнах голод спричинений масштабними збройними конфліктами (Сирія) чи витратою економічних ресурсів на військові, а не нагальні людські потреби (КНДР, що посідає останнє місце в рейтингу країн за середньою калорійністю добового раціону людини).
На протилежному полюсі продовольчої проблеми — перевиробництво сільськогосподарської продукції, характерне для розвинених країн. У світових масштабах перевиробництво продуктів харчування становить близько 10 %, чого вистачило б, щоб прогодувати 600 млн осіб.
Серед чинників, які мають особливе значення для розв’язання продовольчої проблеми, — земельні ресурси. Однак, як вам відомо, не всі земельні площі планети придатні для вирощування сільськогосподарських культур чи випасання худоби. Особливою проблемою є деградація продуктивних земель. Це не лише виснаження ґрунтів, їх ерозія, а й забруднення різними хімічними сполуками, що потрапляють разом з мінеральними добривами й отрутохімікатами. За даними ООН, площа орних земель лише у країнах, що розвиваються, скоротилася до початку XXI ст. майже на 20 %, а їх потенційна продуктивність знизилася на третину. Спроба компенсувати втрати залученням у сільськогосподарський обіг земель, очищених від лісу, призвела до серйозних екологічних наслідків.
Світове сільськогосподарське виробництво є величезним чинником зміни клімату (виробляє близько 1/5 усіх парникових газів) і забруднювачем внутрішніх вод. Тому перед ним сьогодні стоять доволі непрості суперечливі завдання: задовольняти щораз більші потреби населення в їжі при зменшенні використання хімічних засобів інтенсифікації виробництва. Спеціалісти ФАО радять застосовувати клімат-чутливі методи ведення сільського господарства — такі як безорний обробіток ґрунту, застосування сівозмін, збагачення ґрунту органічними добривами, біологічні способи боротьби зі шкідниками, агролісомеліорація. Потрібно поліпшувати деградовані землі, а не розчищати від лісів нові.
Великою проблемою є втрати продовольства. Понад третина їжі, виготовленої у світі, втрачається чи марнується. Це становить 1,3 млрд тонн на рік. У країнах, що розвиваються, велика кількість продовольства втрачається під час збору врожаю та його зберігання внаслідок недостатнього технічного оснащення, знищується шкідниками. У розвинених країнах харчові відходи нагромаджуються здебільшого під час реалізації та споживання.
У 2014 р. на конференції ООН було прийнято програму боротьби з голодом. Понад 100 країн світу взяли на себе зобов’язання до 2025 року покінчити з голодом. Задля збільшення продовольчої безпеки у світі необхідно змінити спосіб життя та мислення людей. Для боротьби з голодом слід розвивати сільське господарство найбідніших країн і збільшити обсяги інвестицій в інфраструктуру сільських районів у цих державах. Міжнародні спільноти та їх установи повинні активніше втручатися у цей процес. Голод можна подолати лише через усунення проблем, які викликають його, і завдяки розвитку найбідніших країн.
ПРОБЛЕМА ПОДОЛАННЯ ВІДСТАЛОСТІ КРАЇН, ЩО РОЗВИВАЮТЬСЯ. Доволі часто глобальна проблема відсталості розглядається крізь призму взаємин багатої Півночі й бідного Півдня. До умовної Півночі відносять розвинені держави помірних і субтропічних широт Північної півкулі, а також Австралію та Нову Зеландію, до умовного Півдня — країни з нижчим рівнем розвитку, що розташовані здебільшого в тропічно-екваторіальних широтах. Це переважно молоді (за часом отримання фактичної незалежності) країни з групи тих, що розвиваються. Впродовж кількох останніх десятиліть низка цих країн провела соціально-економічні перетворення і досягла вагомих успіхів у розвитку національних економік (нові індустріальні країни, нафтовидобувні країни Перської затоки, Китай). Проте більшості країн Півдня не вдалося істотно скоротити відставання від розвинених держав. Середньодушовий рівень доходів у них у десятки, а то й сотні разів нижчий, ніж у державах Півночі, і цей розрив не лише не скорочується, але й з року в рік зростає. У наші дні саме в найбідніших країнах, що розвиваються, особливо гостро проявляються глобальні проблеми: продовольча, демографічна, соціальні, економічні та екологічні.
Причинами відсталості цих країн стали: сировинна й сільськогосподарська спеціалізація в міжнародному поділі праці; швидке зростання кількості населення; тривалі етнічні, релігійні, соціальні конфлікти; культурні, ментальні та ціннісні особливості місцевого населення; непослідовна соціально-економічна політика правлячої еліти тощо.
Відсталість країн, що розвиваються, можна подолати комплексними реформами освіти й медицини, проведенням відповідної демографічної політики, розширенням спектру галузей спеціалізації господарства, створенням власної переробної промисловості, залагодженням міжетнічних конфліктів, зменшенням військових витрат тощо. Розв’язання цієї проблеми великою мірою залежить також від економічно розвинених держав і міжнародних організацій. Ідеться про заохочення урядів країн, що розвиваються, до активних суспільних перетворень і надання допомоги їм у цьому. Такою допомогою можуть бути консультації експертів у різних сферах діяльності, встановлення пільгових режимів у торгівлі та надходженні фінансових ресурсів. Окрім цього, економічно розвинені країни надають безкорисливу матеріальну й фінансову допомогу біднішим, установлюючи на законодавчому рівні відрахування на ці потреби певного відсотка від свого ВВП. Однак найвагомішим ресурсом подолання проблеми відсталості країн, що розвиваються, є наявність волі народів цих країн до суспільних змін.
Головна 
