УРОК 37. ЛЕГКА ПРОМИСЛОВІСТЬ.

Легка промисловість України

ПРЕЗЕНТАЦІЯ "ЛЕГКА ПРОМИСЛОВІСТЬ УКРАЇНИ"

Легка промисловість України охоплює галузі, що виробляють товари народного споживання — тканини, одяг, взуття, предмети галантереї та парфумерії тощо. Серед них — текстильна, швейна, трикотажна, шкіряно-галантерейна, взуттєва, хутрова та інші галузі. Крім того підприємства легкої промисловості виробляють й товари виробничого призначення – корд, канати, штучну шкіру тощо.

Основною галуззю легкої промисловості є текстильна, сировиною для якої є рослинні (бавовна, льон, коноплі), тваринні (вовна, шовк) та штучні й синтетичні (віскозний шовк, лавсан, капрон, нейлон та ін.) волокна. Легка промисловість України переробляє як власну (льон, шкіра, хутро, хімічні волокна, вовна), так і привізну (вовна, бавовна, текстиль) сировину.

В Україні легка промисловість почала формуватися в другій половині ХІХ ст. Саме тоді з’явилися перші шкіряні заводи у Києві та Бердичеві, джутова фабрика в Одесі, канатний завод у Харкові. Підприємства легкої промисловості на початку ХХ ст. більше походили на кустарні майстерні та мали незначний обсяг виробництва. Проте вже через півстоліття, коли було збудовано низку потужних підприємств, галузь розвивалася прискореними темпами. Наприкінці ХХ ст. легка промисловість посідала вагоме місце в економіці України. Її частка у структурі промислового виробництва становила майже 12%. Проте в останні роки спостерігається суттєве скорочення обсягів її виробництва (менше 1% у структурі промисловості України в 2015 р.).

Підприємства легкої промисловості орієнтуються на споживача, жіночі трудові ресурси та джерела сировини, тому вони поширені, загалом, на території всієї України. Однак легка промисловість завжди відставала від потреб суспільства щодо асортименту, якості й обсягів виробництва продукції, а в наш час перебуває у глибокій кризі, її частка у промисловому виробництві скоротилась.

Провідна роль у завоюванні зовнішніх ринків збуту вже кілька років належить ТОВ «Текстиль-контакт», ПАТ «Україна» (м. Житомир), ПАТ «Черкаський шовковий комбінат», ВАТ «Тернопільське об’єднання «Текстерно», ВАТ «Рівнельон», ТОВ «Любава-Грація» (Черкаси), ПАТ «Трикотажна фірма «Роза» (м. Київ), ПАТ «Софія»(м. Бровари) та ін. 

Текстильна промисловість займає провідні позиції за вартістю виробленої продукції у складі легкої промисловості. Вона використовує натуральні (бавовняні, вовняні, лляні і шовкові) і штучні та синтетичні (віскоза, капрон, нейлон та ін.) волокна.

Текстильна промисловість охоплює виробництво бавовняних, вовняних, лляних та шовкових тканин, що виготовляють тканини, нитки, пряжу та ін. Структура виробництва тканин має такий вигляд: бавовняні – 71 %, вовняні – 10 %, шовкові – 18, лляні – 1 %.

Процес виготовлення тканин із натуральних (природних) волокон складається з кількох стадій: первинна обробка сировини -> прядіння -> ткацтво -> обробка (вибілювання, фарбування та ін.).

На першій стадії відбувається виготовлення прядива. Воно вимагає великих затрат сировини, тому нерідко первинна обробка здійснюється у місцях виробництва сировини на бавовноочисних, льонопереробних, шовкомотальних чи вовномийних фабриках. Якщо ж усі стадії виробництва тканин поєднуються на одному підприємстві, то воно називається текстильним комбінатом. Існують і підприємства, на яких зосереджено одну або дві стадії виготовлення тканин — це ткацькі, прядильні, прядильно-ткацькі, оздоблювальні чи ткацько-оздоблювальні фабрики. Кожна з галузей текстильної промисловості має свої особливості розміщення.

Бавовняна галузь України    об’єднує прядильне, ткацьке, крутильно-ниткове виробництва. Галузь працює на привізній сировині, що надходить переважно з Узбекистану та  Єгипту. Основними центрами галузі є Херсон, де працює найпотужніший в Україні бавовняний комбінат, Тернопіль, Донецьк, Нікополь (ниткова фабрика), Чернівці. Є також великі підприємства цієї галузі є в Києві, Харкові, Львові, Полтаві, що орієнтуються у розміщенні на жіночі трудові ресурси. 

Вовняна галузь охоплює підприємства з первинної переробки вовни, виробництва вовняної пряжі та тканин. Сировиною для виробництва вовняних тканин є власна та привізна, переважно з Австралії, вовна. Вовняні тканини виробляють у Чернігові (концерн “Чексіл” – одне з найбільших підприємств Європи), Луганську, Кривому Розі, Дунаївцях (Хмельницька область), Сумах, Харкові, Одесі. Виробництво килимів з вовни та синтетичних волокон здійснюється у Богуславі (Київська область), Києві та Черкасах.

Лляна галузь охоплює виробництво тканин побутового та технічного призначення  (пожежні рукави, пакувальні матеріали тощо). В Україні налічують більш як 30 льонозаводів та 2 льонокомбінати. Первинна переробка льону здійснюється на невеликих льонозаводах, що тяжіють до сировини. Вони розміщені на півночі країни, де зосереджені найбільші посіви льону-довгунця (Житомирська, Рівненська, Львівська і Чернігівська області. Безпосередньо ж лляні тканини виготовляють на льонокомбінатах у Рівному та Житомирі. 

Конопледжутова галузь працює як на власній, так і на імпортній сировині. Основною її продукцією є мішковина, пакувальні матеріали, канати, шпагат тощо. Ще з кінця ХІХ ст. провідними центрами даної галузі є Харків (канатна фабрика) та Одеса (джутова фабрика).

Шовкова галузь виробляє шовкову пряжу та тканини з неї. Сировиною є натуральні, штучні та синтетичні волокна. Основні центри галузі – Київ, Черкаси та Луцьк.

Швейна галузь посідає друге місце у складі легкої промисловості за вартістю виробленої продукції. Швейна промисловість має повсюдне поширення. Її підприємства є багатьох містах України, майже в кожному районному центрі. Найпотужнішими центрами швейної промисловості є зазвичай великі міста (Київ, Дніпропетровськ, Харків, Одеса, Львів, Чернівці), де зосереджено по кілька швейних фабрик зі значною кількістю зайнятих. Нині українська швейна промисловість працює здебільшого на замовлення іноземних фірм, використовуючи нашу дешеву робочу силу. Левова частка виробленої продукції направляється на експорт.

Трикотажна промисловість займається виготовленням трикотажних тканин, білизни, в'язаних виробів, шкарпеток і панчіх із натуральних та хімічних волокон. У своєму розміщенні повністю орієнтується на споживача. Великі підприємства є в Києві, Харкові, Львові, Одесі, Миколаєві, Чернівцях, Житомирі.

Взуттєва промисловість.  

Шкіряно-взуттєва промисловість достатньо поширена в нашій державі, хоча її виробництво зменшується через неспроможність конкурувати з імпортним взуттям. Нині існує понад 30 взуттєвих підприємств у багатьох містах, зокрема Львові, Дніпрі, Запоріжжі, Києві, Черкасах, Броварах. Там виробництво взуття орієнтується на чинники споживача та трудових ресурсів.

Хутряна промисловість  представлена кількома фабриками, які працюютьу Тисмениці (на Івано-Франківщині), Харкові, Вінниці, Рівному, Києві, Жовтих Водах (на Дніпропетровщині). 

Шкіряно-галантерейна промисловість – це виробництво та вичинка шкір, виробництво краваток, хусточок, косинок, стрічок, біжутерії, валіз, інших товарів широкого вжитку. Найбільшими центрами шкіряно-галантерейної промисловості є Київ, Львів, Харків, Васильків, Миколаїв, Одеса.

Основні проблеми легкої промисловості — відсталі технології виробництва й низька якість продукції. Вони можуть бути розв’язані в результаті реконструкції і модернізації та створення спільних з іншими країнами підприємств. Наявність величезних текстильних комбінатів (особливо бавовняних) зумовлює значні проблеми постачання сировини з-за кордону. Необхідне переоснащення цих підприємств, перепрофілювання на виробництво лляних та інших тканин.

Легка промисловість в Україні має великий, недостатньо використаний потенціал: потужні виробничі можливості та достатня кількість кваліфікованих трудових ресурсів. Через недостатнє постачання імпортної сировини виробничі потужності недовантажено. Засилля внутрішнього ринку турецькою та білоруською продукцію витісняє вітчизняного виробника. Необхідно звернути увагу на використання нових видів сировини, залучення іноземних інвестицій, що дадуть змогу більш системно використовувати сучасні виробничі технології.

Легка промисловість світу.

Саме з текстильної промисловості розпочався промисловий переворот в Англії у XVIII ст., що започаткував індустріальну еру. Тривалий час виробництво тканин залишалося провідним промисловим виробництвом у більшості держав за вартістю виробленої продукції та зайнятістю робочої сили. Лише у XX ст. ситуація змінилася на користь важкої промисловості.

Структура світового виробництва текстильних товарів за видами волокон (1950-2020 рр.)

Протягом другої половини XX ст. відбулися кардинальні зміни в сировинній базі текстильної промисловості світу: хімічна сировина поступово витісняла природну в загальному виробництві тканин. Тепер понад 2/3 усіх тканин світу виготовляють з хімічних волокон, серед яких синтетичні (отримані з нафти, газу чи вугілля) суттєво переважають штучні (з целюлози рослинного походження).

Основними тканинами, які виробляє сучасна промисловість світу, є: змішані з різних видів штучних волокон, трикотажні (в основному синтетичні) й бавовняні. Вовняні та лляні тканини становлять близько 10 % світового ринку тканин. Однак попит на натуральні тканини у світі великий.

Упродовж останніх десятиріч відбулися суттєві зрушення в розміщенні світової текстильної промисловості: центри виробництва тканин перемістилися з економічно розвинених країн у країни, що розвиваються. Цьому сприяли наявність у останніх дешевої робочої сили і масового споживача, а також сировинний чинник. Адже саме ці країни є найбільшими виробниками природної текстильної сировини (насамперед бавовни), а низка країн, що розвиваються, досягла значних успіхів у виробництві хімічних волокон.

За обсягами виробництва тканин усіх видів загалом і кожного виду зокрема провідні світові позиції утримує Китай. За сумарним виробництвом усіх тканин він значно випереджає Індію, США, Туреччину, Республіку Корея, Японію. Провідним регіоном світу з виготовлення тканин стала Азія, у якій, крім згаданих країн, великими виробниками є Тайвань, Індонезія, Бангладеш, В’єтнам, Пакистан. Лідерами в інших регіонах, зокрема з виробництва бавовняних тканин, є Італія, Бразилія, Єгипет. Найбільшими експортерами бавовняних тканин, крім Індії та Китаю, є Пакистан, Гонконг, Тайвань і Єгипет.

Коло країн, які виготовляють штучні, синтетичні, бавовняні та вовняні тканини, доволі широке, тоді як виробників лляного і джутового текстилю у світі значно менше. Лляне виробництво поширене у кількох десятках країн здебільшого помірного поясу обох півкуль (найбільше льоноволокна і тканин з нього виробляють у Китаї, Франції, Білорусі, Росії, Великій Британії), а джутове — у кількох країнах Південної Азії (Індія, Бангладеш). Продукція обох виробництв має високу міцність. Із лляних тканин виготовляють постільну білизну, одяг, взуття, вироби технічного призначення (брезент, пожежні рукави тощо). Із джутової грубої тканини шиють міцний спецодяг, а з мішковини — добротні мішки для цукру (у них цукор «дихає», оскільки мішковина не пропускає вологу). Із джутового волокна виробляють також мотузки, канати, шпалери.

Розкішний шовк

У давнину легкий і водночас міцний шовк вважали предметом розкоші. Його використовували як прикрасу і лише згодом почали шити з нього одяг. Секрет одержання шовкової нитки, яку виділяє гусінь тутового (шовковичного) шовкопряда і яку китайці навчилися виготовляти ще в III тис. до н. е., європейці відкрили лише у V ст.

Натуральний шовк і сировину для нього найбільше постачають на світові ринки країни Азії (Китай, Індія, Узбекистан, В’єтнам та ін.), давні традиції виробництва шовкових тканин мають європейські країни (Франція, Італія). Загальносвітовою тенденцією є заміна шовку дешевшими синтетичними тканинами з подібними властивостями.

ВИРОБНИЦТВО ОДЯГУ І ВЗУТТЯ У СВІТІ. Ці види діяльності дуже поширені, їх підприємства є в усіх країнах. Проте в розвинених країнах, де праця робітників коштує доволі дорого, практично немає великих фабрик масового виробництва одягу. Спеціалізація розвинених країн — виробництво модних, елітних виробів. Світовим «швейним цехом» з масового пошиття одягу стали країни Азії з їх дешевою працею найманих робітників.

Центрами «індустрії моди» в сучасному світі традиційно залишаються Париж з його домами моди Versace («Версаче»), Dior («Діор»), Valentino («Валентіно»), Nina Ricci («Ніна Річчі»), Chanel («Шанель»); Рим і Мілан із всесвітньо відомими компаніями Gucci («Гуччі»), Prada («Прада»), Dolce & Gabbana («Дольче і Габбана»); Нью-Йорк з домами моди Mihael Kors (Майкл Корс), Calvin Klein (Келвін Кляйн), Ralph Lauren (Ральф Лорен), Donna Karan New York («Донна Каран Нью-Йорк»); Лондон, що спеціалізується на молодіжній моді. До них долучаються Лос-Анджелес (США), Мадрид і Барселона (Іспанія), Шанхай (Китай), Гонконг, Токіо.

Подібні тенденції розвитку характерні й для світової взуттєвої промисловості: переміщення масового виробництва продукції в країни, що розвиваються (азійські, латиноамериканські), зі збереженням за економічно розвиненими країнами лідерства в модельному бізнесі. Серед визнаних «законодавців мод» — італійські, французькі, німецькі, англійські, данські, американські компанії. Найбільшими виробниками взуття серед країн є Китай, Індія, Італія, Республіка Корея, Росія, Бразилія.