ЕЛЕМЕНТИ ПОЛІТИЧНОЇ КАРТИ СВІТУ. У 1991 році було проголошено незалежність України, вона стала 176-тою за часом появи незалежною країною серед тих, що були тоді в світі. Нині кількість незалежних країн наближається до двох сотень. Разом з іншими політико-територіальними утвореннями вони формують політичну карту світу. У вузькому розумінні політична карта світу - це географічна карта, на якій зображено всі країни, їх кордони і столиці.
У переносному значенні політичною картою називають сукупність явищ і процесів політичного характеру, що постійно відбуваються в різних точках планети. Такі політичні події можна щоденно відстежувати, користуючись засобами масової інформації (телебаченням, радіо, Інтернетом, пресою).
Основними елементами політичної карти світу є країни і держави. Країна - це частина земної поверхні, яка заселена постійним населенням і має певну культурно-історичну та суспільно-географічну цілісність. Країна може бути державою (тобто мати державний суверенітет - незалежність) або залежною від іншої держави територією. Держава - це незалежна країна з політичною владою і певною правовою системою. Держава самостійно (без втручання інших країн) здійснює свою внутрішню і зовнішню політику через систему спеціальних органів і установ. Натомість залежні країни і території або підпорядковуються іншим державам і управляються ними (наприклад, Гібралтар залежний від Великої Британії), або є складовими частинами інших держав, розташованими на значних відстанях від них (Гренландія - країна у Північній Америці, яка входить до складу Данії, що у Європі). Залежні країни і території мають широкі права внутрішнього самоуправління, водночас їх зовнішню політику визначають здебільшого держави, яким вони підпорядковані.
Усі держави світу, крім Ватикану, є членами Організації Об'єднаних Націй (ООН) - глобальної організації, створеної для підтримання миру і міжнародної безпеки та розвитку співробітництва. Серед її засновників у 1945 р. була й Україна - на той час республіка в складі Радянського Союзу.
У сучасному світі налічують понад 250 країн і територій. З них суверенними державами є близько 80 % країн. За XX ст. кількість незалежних держав значно збільшилася, адже якщо на початку минулого століття на політичній карті світу існувало лише 55 суверенних держав, то на 2015 р. їхня кількість зросла до 193 держав. В Європі – 44 (з Росією), в Азії – 47, в Африці – 53, Північній і Центральній Америці – 23, Південній Америці – 12, Австралії і Океанії – 14. Крім того, ще три держави розташовані водночас у двох частинах світу: Туреччина – в Азії та Європі, Єгипет – в Африці та Азії, Росія – в Азії та Європі.
Головними об’єктами, що показані на політичній карті, є країни й держави.
Країна– територія з визначеними кордонами, заселена певним народом, яка в політико-географічному аспекті може мати державний суверенітет або бути залежною. Якщо країна набуває суверенітету і стає повністю незалежною, то вона набуває політичного змісту держави.
Держава– суверенне політичне утворення, яке здійснює свої повноваження на певній території через діяльність особливої системи органів і організацій. Кожна держава охоплює певну територію, що є частиною географічного простору і включає все його різноманіття: форми рельєфу, річки, озера, береги морів, ландшафти, сільськогосподарські угіддя, гірничопромислові виробки, міста і багато іншого.
Територія держави– це частина земної кулі з притаманними їй природними, а також створеними в результаті людської діяльності властивостями і ресурсами, що перебувають під суверенітетом певної країни.
До складу державної території відносять три основні складові: суходіл (територія) з його надрами; акваторію (до неї належать зазвичай внутрішні й територіальні води); повітряний простір (аероторія) над суходолом і водами.
Юридично до державної території за міжнародними угодами також прирівнюються морські судна, що належать державі й офіційно перебувають на певний момент за її межами, літаки, засоби зв’язку, посольства даної держави за кордоном тощо.
У світі існує кілька країн, що з усіх боків оточені територією іншої держави. Такі країни мають назву анклавів. Наприклад, анклавами є Сан-Марино, оточене територією Італії; Ватикан, який розташований всередині Італії, та ще й всередині її столиці – Риму; Лесото з усіх боків оточене територією Республіки Південна Африка.
Окрім суверенних держав, на політичній карті світу залишилося понад 60 залежних територій, або, як ще й досі їх часто називають, колоній. Вони традиційно утворювалися в місцях зосередження родовищ корисних копалин, родючих земель, людських ресурсів (рабство) або через геостратегічне значення території (Гібралтар). Зазвичай колонія управляється представниками колоніальної держави-метрополії, а офіційною мовою є мова колонізаторів і зрідка мова корінного населення колонії.
Колонія– країна або територія, що перебуває під владою іноземної держави (метрополії), не має політичної й економічної самостійності і керується на основі спеціального режиму.
Нині колоніальний статус мають території площею близько 135,4 тис. км², з населенням понад 12 млн осіб. Колоніальними державами є Велика Британія (Чагос, Бермудські, Віргінські, Кайманові, спірні з Аргентиною Фолклендські (Мальвінські) о-ви, Гібралтар, о-ви Вознесіння тощо); США (Маріанські о-ви, о. Пуерто-Рико тощо), Франція (о-ви Гваделупа, Європа, Кергелен, Нова Каледонія, Французька Полінезія), Австралія (о-ви Кокосові, Різдва) та ін.
У приморських країнах державна територія поширюється ще на певну відстань від берега в море чи океан. Тоді йдеться про кордони територіальних вод, які встановлюють на відстані 12 морських миль (1 морська миля – 1852 м) від узбережжя. Проте у світі є країни (наприклад, Бразилія, Перу, Уругвай, Еквадор), які в односторонньому порядку оголосили своїми територіальними водами значно ширші смуги (до 200 миль). У середині XX ст. країни Латинської Америки ініціювали створення економічних зон на морі, або морських економічних зон. Це райони завширшки 200 морських миль поза межами територіальних вод, у яких приморські держави мають суверенні права на розвідування й розробку біологічних і мінеральних ресурсів моря. На морські економічні зони припадає 40 % площі Світового океану.
Особливий статус має Антарктида, міжнародно-правовий режим якої визнано договором від 1 жовтня 1959 р. Згідно з ним, даний континент є нейтральним, демілітаризованим, де заборонена будь-яка військова та господарська діяльність, а також політичні поділи території. Єдиним дозволеним видом діяльності є науково-пошукова робота. Пригадаємо, Україна також має там науково-дослідну станцію «Академік Вернадський».
ДЕРЖАВНИЙ ЛАД
Давній період (від виникнення перших форм держави до V ст. н.е.).Охоплює епоху рабовласницького ладу. У ці часи розширювався видобуток корисних копалин, розпочалося будівництво вітрильних суден, іригаційних систем тощо. Стрімко зростала чисельність населення Землі, що на початку нашої ери досягла 250–300 млн осіб. Виникли міста – спочатку як центри зосередження ремісницького виробництва, а потім і торгівлі. Перші держави виникли в найдавніших землеробських осередках. Чимало з них були дуже великими. Разом з першими державами виникли дві основні форми державного ладу: монархія (Давній Єгипет, Вавилон, Ассирія, Персія, Римська імперія) і республіка (міста-держави Фінікії, Греції, Давній Рим). Основним способом поділу територій у цей період були війни.
Середньовічний період (V–XV ст.).Припав на епоху феодалізму. У цей період утворився внутрішній ринок держав, а головною галуззю економіки в усіх країнах залишалося сільське господарство. Особливо швидко зростало виробництво в Європі сукна, метало виробів, зброї, а в Азії – бавовняних і шовкових тканин, килимів, паперу, порцеляни. Значних успіхів досягло мореплавство.
Були зроблені важливі географічні відкриття. Політична карта характеризувалася роздробленістю і нестійкістю (через майже безперервні війни). Проте внаслідок зміцнення внутрішнього ринку, посилення етнічної консолідації стали утворюватися і великі централізовані держави (Франція, Англія, Іспанія, Київська Русь, Індія, Китай і ін.). Панівною формою державного устрою протягом усієї феодальної епохи залишалася монархія, причому зазвичай абсолютна.
Новий період (кінець XV ст. – кінець Першої світової війни в XX ст.).Це епоха зародження, розвитку і встановлення капіталістичних відносин. Технічний прогрес охопив усі галузі промисловості, активно розвивалися торгівля й транспорт, зміцнилися внутрішні ринки. Розвивалися природничі науки, зокрема й географія.
На формування політичної карти світу значно вплинули Великі географічні відкриття, завдяки яким виникли три перші колоніальні імперії: Іспанська (в Америці), Португальська і Голландська (в Азії). Період промислових переворотів (середина XVII – кінець XIX ст.) позначився буржуазними революціями. У цей період абсолютні монархії стали поступатися місцем республікам (наприклад, у Франції) або конституційним монархіям (Англія, Нідерланди).
Колоніальні загарбання призводили до зміни і форми залежності країн. Якщо спочатку території анексували і перетворювали їх на колонії, то наприкінці XIX – на початку XX ст. поширилися гнучкіші форми колоніальної залежності, наприклад протекторати – країни, що зазвичай визнають над собою суверенітет певної держави у міжнародних відносинах, але зберігають незалежність у внутрішніх справах. Нині подібною формою міждержавних відносин є «вільно асоційована держава», як от Пуерто-Рико, що залежить від США, то що. Переселенські колонії у складі Британської імперії одержали статус домініонів (англ. dominion – володіння, влада (Канада, Австралія, Південно-Африканський Союз). Так само формально володіють князівством Андорра дві інші європейські держави – Франція та Іспанія (так званий кондомініум, від лат. – сумісне володіння). Реальну ж владу в Андоррі має глава її уряду.
Новітній період (після Першої світової війни і дотепер).У його нетривалій історії можна виділити три основні етапи.
Перший етап (1918–1945 рр.)почався з утворення першої соціалістичної держави – Радянського Союзу і позначився помітними територіальними змінами на політичній карті. Після поразки в Першій світовій війні на основі Версальських мирних угод Німеччина позбавилася частини своєї території у Європі і всіх своїх колоній. Утворилися нові суверенні держави: Польща, Фінляндія, Королівство сербів, хорватів і словенців. Австро-Угорщина розпалася на дві самостійні держави. Припинила існування давня Османська імперія.
Другий етапрозпочався після Другої світової війни і тривав до початку 1990-х років. Політична карта цих часів зазнала суттєвих змін. Розгром фашизму в 1945 р. і соціалістичні революції в ряді країн сприяли утворенню соціалістичного табору в Європі (Польща, НДР, Болгарія, Угорщина, Чехословаччина, Югославія, Румунія, Албанія) та Азії (Китай, Монголія, В’єтнам, КНДР, Лаос), а згодом і на Кубі. У жовтні 1945 р. у Сан-Франциско було створено Організацію Об’єднаних Націй (ООН), до якої тоді ввійшла 51 держава світу.
Період 50–70-х років ХХ ст. характеризується розпадом колоніальної системи. Якщо 1955 р. в Африці існувало всього чотири незалежні держави (Єгипет, Ліберія, Ефіопія, Лівія), то з 1960 р. африканські країни почали масово здобувати незалежність. Суверенізація торкнулася Латинської Америки (одержали незалежність Ямайка, Тринідад і Тобаго, Гайана, Гренада тощо), Океанії (Західне Самоа, Тонга, Папуа-Нова Гвінея, Фіджі й ін.) і навіть Європи (у 1964 р. стала незалежною Мальта). Отже, замість колишніх колоній утворилося близько ста нових держав.
Третій етапрозпочався з початку 90-х років XX ст. і триває дотепер. Він характеризується великими змінами на політичній карті Східної Європи і позначився розпадом світового соціалістичного табору, на теренах якого утворилися 15 нових незалежних держав колишнього СРСР і шість – Югославії, та об’єднанням ФРН і НДР у єдину державу тощо.
Отож політичній карті властива висока динамічність. Вона фіксує основні політико-географічні процеси, позначені кількісними і якісними змінами.
На політичній карті світу існують країни, які не визнані більшістю інших держав як незалежні держави. Прикладом не визнаних держав є Абхазія (частина Грузії), Нагірнокарабаська Республіка (частина Азербайджану), Придністров’я (частина Молдови), Турецька Республіка Північного Кіпру (частина Кіпру) тощо. Так само існують території з невизначеним статусом, як от Палестина (частково окупована Ізраїлем), Західна Сахара (окупована Марокко).
Столиця– головне місто держави, у якому зазвичай перебувають вищі органи влади й управління (глави держави, парламент, уряд, вища судова влада тощо).
Окрім політичних столиць, у багатьох країнах світу є й неформальні столиці, представлені головними економічними або культурними центрами держав. Їх часто називають «економічними» або «культурними» столицями. Це, наприклад, Нью-Йорк у США, Санкт-Петербург в Росії, Шанхай у Китаї, Колката в Індії, Стамбул у Туреччині, Ріо-де-Жанейро в Бразилії, Йоганнесбург у ПАР.
Є чимало країн, де столичні функції розподілені між кількома містами, тому тут існують фактично два, а іноді й три столичні міста. Наприклад, у Нідерландах столиця за конституцією перебуває в Амстердамі, а резиденції монарха, уряду, парламенту, верховного суду – в Гаазі. В Ізраїлі резиденції парламенту й уряду розташовані в Єрусалимі, а іноземні посольства і кілька міністерств – у Тель-Авіві. Офіційною адміністративною столицею ПАР є Преторія, законодавчої влади – Кейптаун, судової – Блумфонтейн. Така сама ситуація характерна для ФРН, Танзанії, Кот-д’Івуару, Шрі-Ланки, Малайзії, Болівії, Чилі, Бутану та ін.
Зазвичай столичні міста є найбільшими економічними, адміністративними, культурно-історичними центрами країн. Великих столиць, де в міських межах мешкає понад 2 млн осіб, налічують вже близько 50.
Багато столичних міст сформували навколо себе величезні за площею і людністю столичні міські агломерації, які настільки зрослися зі столицею, що фактично перетворилися на єдину міську територію. Тому чимало столиць за своєю людністю відносно невеликі, але разом зі своєю агломерацією є найбільшими економічними і культурними ядрами своїх країн. Такі столичні агломерації сформувалися навколо Токіо (34 млн осіб), Сеула (23 млн), Мехіко (22 млн), Делі (21 млн), Каїра (16 млн), Москви (16 млн), Джакарти (15 млн) тощо.
Перенесення столиць. З другої половини XX ст. у деяких країнах намітилася тенденція до передачі столичних функцій від одного міста до іншого, тобто перенесення столиць. Потреба в цьому виникає зазвичай через перенаселеність міста, через гіпертрофоване домінування існуючої столиці над рештою країни, для вирішення суперечок між містами, що водночас претендують на столичний статус, через пряму військову загрозу існуючій столиці, або через її невдале географічне й геополітичне положення, або для прискорення розвитку тих територій, де створюється нова столиця. За останні 100 років таких нових столиць налічують понад 20.
Місце для нової столиці обирають дуже ретельно. Враховують і географічне положення, і транспортну доступність, і кліматичні умови, і навіть те, наскільки місто буде захищене на випадок нападу зовнішніх ворогів. Зазвичай обирають центр країни – Бразиліа, Астана, Анкара, Абуджа, Нью-Делі. Лише Канберра розташована на березі океану, між двома найбільшими містами країни – Мельбурном і Сіднеєм, адже центр країни охоплений величезними пустелями.
Нині ведеться активна підготовка до перенесення столиці в Південній Кореї, Монголії, Ірані, Аргентині, Болівії, широко обговорюються доцільність і можливі варіанти перенесення столиць у Грузії, Азербайджані, Франції, Великій Британії, Іспанії, Японії, Мексиці та ін.
У Бразилії вважали, що перенесення столиці з Ріо-де-Жанейро в глиб країни сприятиме розвитку величезних внутрішніх областей держави. Нову бразильську столицю 1957 р. доручили будувати відомому архітектору Оскару Німейеру. І нині місто Бразиліа з висоти пташиного лету схоже на літак, а кількість будинків у кожному кварталі строго визначена.
Канберра в Австралії стала столицею в результаті компромісу між Сіднеєм і Мельбурном, які тривалий час конфліктували за право бути столицею країни.
Нова столиця Нігерії Абуджа розташована в самому центрі країни, в економічно слаборозвинутому й етнічно нейтральному районі. Влада, вибираючи нову столицю, намагалася створити місто, у якому не домінувала б жодна етнічна, соціальна чи релігійна група.
У Малайзії спеціально збудували нову столицю Путраджаю в 20 км від старої з метою перенесення головного міста країни в екологічно чисте і з військово-стратегічної точки зору безпечне місце.
КЛАДНИКИ. Державний лад країни - це спосіб організації політичної влади на її території. Його складниками є форми правління та державного устрою. За формою правління країни світу поділяють на республіки і монархії. У республіці верховні органи влади (законодавчої, виконавчої і судової) обираються у тому чи іншому порядку на певний термін. Главою держави здебільшого є виборний президент. У наш час республіками є понад 3/4 загальної кількості держав світу.
Залежно від розподілу владних повноважень між президентом, парламентом (законодавчою владою) і урядом (виконавчою владою), республіки можуть бути з президентським, парламентським і змішаним управлінням. У президентській республіці глава держави є одночасно главою виконавчої влади (класичний приклад - США). У парламентській республіці великі повноваження має парламент; він формує уряд, який підзвітний йому (наприклад, такими є Німеччина, Італія, Угорщина, Чехія, Словаччина, Індія).
Змішані (президентсько-парламентські або парламентсько-президентські) форми правління мають Франція, Польща, Росія, Литва, Румунія.
У монархіях найвища державна влада цілком або частково зосереджена в руках глави держави - монарха, який здебільшого успадковує її. Монархій у світі залишилося три десятки.
Серед них розрізняють абсолютні монархії, в яких влада правителя не обмежена, і обмежені монархії, в яких водночас діють конституції, працюють парламенти (їх називають відповідно конституційними або парламентськими монархіями). Абсолютними монархіями є Об’єднані Арабські Емірати (ОАЕ), королівство Саудівська Аравія, папська держава Ватикан. Дві останні держави є одночасно теократичними монархіями, в них політична влада належить духовенству і главам церков. Обмежених монархій найбільше в Європі (королівства Велика Британія, Бельгія, Нідерланди, Швеція, Іспанія) й Азії (королівство Таїланд, султанат Малайзія, Японія на чолі з імператором). До конституційних монархій інколи відносять колишні колонії Великої Британії, за конституціями яких главою їх держави формально є англійський монарх (Канада, Австралія, Нова Зеландія та ін.).
Розрізняють дві форми державного устрою - унітарну та федеративну. В унітарних державах керівництво здійснюється з одного центру (столиці), діє єдина для всієї території конституція, існують єдині найвищі органи влади та правове поле. Адміністративно-територіальний поділ країни (на області, провінції, департаменти тощо) сприяє реалізації державної влади на місцях. Унітарними є абсолютна більшість держав світу.
Федерація - це держава, що складається із самоврядних (або автономних) політико- (чи національно-) територіальних утворень - автономних республік, штатів, провінцій, земель. Кожне з них має певні ознаки державності (власну столицю, законодавчі, виконавчі, судові органи влади та конституцію), однак вони існують у рамках загальнофедеральної системи влади і законодавства. У світі існує понад два десятки федеративних держав. Найбільше їх у Європі (Швейцарія, Німеччина, Австрія, Бельгія), Північній та Південній Америці (США, Канада, Мексика, Аргентина, Бразилія), Азії (Індія, Малайзія, ОАЕ). Федеративними також є Росія, Австралія.
ДЕРЖАВНИЙ ЛАД УКРАЇНИ. За формою правління Україна є парламентсько-президентською республікою. Державна влада в країні здійснюється на засадах поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Найвищими їх органами є відповідно Верховна Рада (парламент), уряд і Верховний Суд, які обираються або формуються за установленим законом порядком. Главою держави є Президент, якого обирають громадяни України на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на п’ять років. За таким самим принципом кожних п’ять років обирають депутатів Верховної Ради та місцевих рад усіх рівнів - від обласного до сільського, які є органами місцевого самоврядування на відповідній території. А вже вони формують виконавчі органи державної влади і самоврядування - уряд, обласні та районні державні адміністрації, виконавчі комітети міських, селищних і сільських рад.
Прапор України
Герб України
Будівля Верховної Ради (парламенту) України - найвищого законодавчого органу нашої держави
За формою державного устрою Україна - унітарна держава, яка складається з 27 регіонів: 24 областей, однієї автономної республіки (АР Крим) і двох міст із спеціальним статусом (Київ і Севастополь). У рамках, закріплених Конституцією України та відповідними законами, АР Крим має певну самостійність у вирішенні питань соціально-економічного і культурного розвитку та охорони природи. Таким чином, Україна насправді є умовно унітарною державою.
Головна 
