Зміна кількості населення відбувається насамперед за рахунок біологічних процесів: народжуваності, смертності та, як наслідок, природного приросту.
На показники природного руху населення впливають три основні групи причин: біологічні, соціальні й історичні.
Біологічні чинники мали визначальну роль у характері відтворення населення з давніх-давен до ХVІІІ ст. При цьому рівні народжуваності та смертності були дуже високими, а природний приріст – низьким.
Пізніше першорядними стали соціальні причини, що визначали матеріальні умови життя. До них належать рівень розвитку медицини, санітарно-гігієнічні норми праці й побуту, національні та релігійні традиції, рівень добробуту родини, ступінь залучення жінки до суспільного життя, зростання частки міського населення тощо. Усі ці причини спочатку вплинули на зниження рівня смертності, що зумовило «демографічний вибух», а з ХХ ст. суттєво знизили й рівень народжуваності у розвинутих країнах, що викликало там демографічну кризу.
Серед основних історичних причин, які впливають на природний рух населення, є війни, голодомори, революції, екологічні негаразди. З ними пов’язані не лише прямі втрати населення, а й побічні, тобто ненародження дітей через загибель чи тяжкі хвороби дорослих людей. Упродовж ХХ–ХХІ ст. вплив цих чинників безперервно зростає.
Два типи відтворення населення
Залежно від переважання впливу тих чи тих причин на природний рух населення у світі склалося два основні типи відтворення населення, що є характерними для різних типів країн.
Першому (звуженому) типу відтворення населення притаманні низькі та дуже низькі показники народжуваності (10–16 осіб/тис.) і невисокої смертності (9–12 осіб/тис.), тому й низький природний приріст (1–7 осіб/тис.). Такий тип відтворення властивий здебільшого високорозвиненим країнам світу. Він спостерігається у Європі, Північній Америці, Австралії, Новій Зеландії, Японії. Низький рівень народжуваності тут пов’язують зі зростанням ролі жінки у суспільному житті, відсутністю ранніх шлюбів, підвищенням рівня культури суспільства, поширенням міського способу життя, «подорожчанням дитини», тобто збільшенням витрат на її утримання й освіту. На природний приріст населення тут також вплинули екологічні чинники, що призводять до зростання спадкових хвороб і дитячої смертності. Перший тип відтворення також характерний для більшості європейських країн із перехідною економікою, зокрема й для України. Головним чинником цього є економічна криза і, як наслідок, доволі низький рівень матеріального забезпечення родин. З першим типом відтворення населення пов’язано багато проблем. Одна з них – «старіння нації».
Тривалість життя у цих країнах є високою. Найвищі її середні показники демонструють Японія (84 роки), Австралія (83 роки), Швейцарія (83 роки), Італія (83 роки), Канада (82 роки), Франція (82 роки), Велика Британія (81 рік), Німеччина (81 рік), США (79 років). Утім учені вважають, що середня видова тривалість людського життя може сягати 110–140 років.
В Україні середня тривалість життя становить 69 років: для чоловіків – 63,8 року, для жінок – 74,9 року. «Старіння нації» викликає зменшення частки працездатного населення, посилює тиск на медичні й соціальні установи, важким тягарем податків лягає на плечі працівників, а також спричинюється до подальшого зниження природного приросту населення.
У деяких країнах Європи спостерігається явище депопуляції, коли рівень смертності є вищим за народжуваність. При цьому від’ємний природний приріст поступово призводить до вимирання населення. Цим явищем охоплені 24 європейські країни, зокрема деякі високорозвинені країни, наприклад, Німеччина (–2,8 ‰), Австрія (–1,6 ‰), Італія (–1,2 ‰), Фінляндія (–0,2 ‰). Тут явище депопуляції пояснюють високою часткою літніх людей, великою зайнятістю чоловіків і жінок у виробництві, значним відсотком розлучень, наслідками Другої світової війни. З 90-х років ХХ ст. депопуляція почала поширюватися у країнах із перехідною економікою: Болгарії (–5,3 ‰), Сербії (–4,6 ‰), Латвії (–3,8 ‰), Угорщині (–3,5 ‰), Естонії (–3,4 ‰). Депопуляція наявна і в одній країні Азії – Японії (–1,3 ‰).
Зменшення абсолютної чисельності населення притаманне й демографічній ситуації в Україні. Так, у 2015 р. в нашій державі рівень народжуваності дорівнював 9,6 ‰, смертності – 13,9 ‰. Тобто природний приріст становив –4,3 ‰. У сільській місцевості темпи депопуляції ще більші через відплив молоді до міст. Села вимирають. Щотижня в Україні зникає одне село.
Другий (розширений) тип відтворення населення характерний для країн, що розвиваються, та азіатських країн із перехідною економікою. Він поширений в Африці, Азії, Латинській Америці, Океанії. Це саме ті регіони світу, що зазнали «демографічного вибуху» у ХХ ст. Цьому типу відтворення населення притаманні високі та дуже високі показники народжуваності (29–50 ‰) і відносно низька смертність (7–12 ‰), а отже – високий природний приріст (18–30 ‰). Найвищим природним приростом у світі вирізняються африканські країни: Нігер (33,4 ‰), Уганда (33,2 ‰), Малаві (33,1 ‰). Високим показникам приросту сприяють традиційно великі родини (у середньому з 6 осіб), ранні шлюби, залежне становище жінки у родині, переважання сільського способу життя, релігійні забобони тощо. За останні 50 років унаслідок зниження рівня смертності в цих країнах зросла й середня тривалість життя: в Африці – з 38 до 53 років, в Азії – із 41 до 63 років, у Латинській Америці – з 52 до 67 років. Країни з другим типом відтворення мають багато проблем, пов’язаних із неконтрольовано високим приростом населення: нестача продуктів харчування, безробіття, брак коштів на розвиток соціальної сфери.
Демографічна політика
Обидва типи відтворення населення спричиняють певні соціальні й економічні проблеми, тому більшість країн намагаються контролювати природний приріст населення, здійснюючи демографічну політику.
Демографічна політика – це система державних заходів із регулювання народжуваності у бажаному напрямі.
У наш час майже 130 країн ведуть активну демографічну політику. Серед них усі високорозвинені держави та понад 80 тих, що розвиваються.
У розвинених країнах із першим типом відтворення демографічна політика спрямована на стимулювання народжуваності. Перші такі спроби зробила Франція ще у ХІХ ст. Тепер цьому приділяють увагу багато країн. До основних заходів належать відпустки для догляду за дитиною, виплати при народженні немовляти, щомісячні виплати на дитину, суттєве зростання виплат на другу, третю й усіх наступних дітей, першочергове право на одержання квартири родинам із дітьми тощо.
Більшість країн із другим типом відтворення населення вживають заходів, спрямованих на скорочення народжуваності. Найактивнішою демографічною політикою щодо зменшення народжуваності у ХХ ст. відзначилися Китай та Індія. Основними її напрямами були правовий, економічний і морально-психологічний тиск на населення. Закони, зокрема, збільшили шлюбний вік. Наприклад, в Індії для жінок – з 12 до 18 років, для чоловіків – з 14 до 21 року. У Китаї заборонено одружуватися молоді, яка здобуває освіту у вищих навчальних закладах, до закінчення навчання. Законом обмежено кількість дітей, яких дозволено мати: у Китаї – одна-дві дитини, в Індії та В’єтнамі – дві. У Китаї держава сплачує кошти на утримання однієї дитини, водночас стягуючи великі штрафи за другу. В Індії проводять пропаганду здорової, щасливої, забезпеченої родини з двома дітьми. Найважче здійснювати демографічну політику в арабських країнах через релігійні та національні традиції, другорядне становище жінки у суспільстві. Осторонь політики планування родини стоїть і більша частина африканського континенту.
Демографічна політика – певне обмеження прав людини. У США такого регулювання немає. Громадянам надано повну свободу вибору щодо кількості дітей, багатодітні родини одержують допомогу через систему податкових пільг.
У країнах Європи демографічна політика спрямована на стимулювання народжуваності. Вона здійснюється за кількома напрямами.
По-перше, це фінансова допомога сім’ям: гранти на освіту, субсидії на житло, спеціальні цільові позики певним категоріям сімей, податкові пільги сім’ям з дітьми.
По-друге, запроваджено політику допомоги жінці одночасно як матері і як працівнику. Вона передбачає відпустки матерям (батькам) у зв’язку з народженням і вихованням дітей. Жінки мають спеціальні пільги у сфері зайнятості (робота вдома, неповний робочий день, гнучкий графік роботи).
По-третє, передбачено допомогу самотнім батькам, особливі пільги в забезпеченні дитячими дошкільними установами.
По-четверте, проводиться робота з підвищення стабільності сімей. Для цього регулюється мінімальний вік вступу до шлюбу, процедура розлучень, а також здійснюється програма планування сім’ї: забезпечення населення засобами контрацепції, політика щодо абортів.
В Україні матерям, які народили дитину, держава надає грошову допомогу, забезпечує допологову відпустку та трирічну відпустку для догляду за дитиною, створює систему кредитування молодих сімей.
Головна 
