Протягом тривалої геологічної історії на Землі сформувалися відносно стійкі та рухомі ділянки земної кори. Вони відокремлені одна від одної глибинними розломами. Ці ділянки називають тектонічними структурами (районами). Вони різняться розмірами та віком утворення.
Відносно стійкі ділянки земної кори називають платформами (у перекладі з французької — плоска форма). Це найдавніші за віком вирівняні ділянки літосферних плит. Вони лежать в основі материків і океанічних западин. Платформа має двошарову будову. Знизу залягає кристалічний фундамент, утворений давніми твердими магматичними і метаморфічними породами. Зверху його покриває осадовий чохол, складений молодшими за віком осадовими відкладами. На платформі розрізняють щити і плити. Щит — це піднята до земної поверхні ділянка фундаменту платформи. Осадовий чохол на щитах малопотужний, а подекуди його зовсім немає. Наприклад, в межах Східноєвропейської платформи є Балтійський і Український щити. Плита — це ділянка платформи, де фундамент, навпаки, занурений на глибину і всюди перекритий потужним осадовим чохлом (не плутайте з літосферними плитами).
За геологічним віком розрізняють давні й молоді платформи. Давні (докембрійські) платформи утворилися в найдавніші геологічні часи — в архейську і протерозойську ери. Вік їхнього фундаменту 1,5-4 млрд років. Давні докембрійські платформи лежать в основі всіх материків: в Африці — Лфрикано-Аравійська, Північній Америці — Північноамериканська, Євразії — Східноєвропейська, Сибірська, Індостанська та ін. Молоді платформи сформувалися лише 500 млн років тому.
Між відносно стійкими ділянками земної кори розмішуються нестійкі зони — рухомі пояси. Вони порівняно вузькі (завширшки сотні кілометрів), але видовжені на тисячі кілометрів. Це ділянки глибинних розломів земної кори, в яких відбуваються активні тектонічні рухи. Земна кора там зазнає опускань, посилено нагромаджуються осадові відклади, діють вулкани і часто трапляються землетруси. Нині існує два величезні рухомі пояси — Тихоокеанський і Середземноморсько-Гімалайський.
Протягом мільйонів років в окремих місцях рухомого поясу опускання земної кори змінюється на її підняття. Це супроводжується зім’ятгям пластів порід у складки. Виникає область складчастості — ділянка з численними прогинами й підняттями. У різні епохи горотворень виникли області байкальської, каледонської, герцинської, мезозойської і альпійської складчастості. Вони залишили свої сліди на різних материках.
На тематичній тектонічній карті показано межі літосферних плит. ( дивитися попередню карту). На них кольором виділено платформи і області складчастості. На карті добре видно, що ядрами сучасних материків є давні докембрійські платформи. їх обрамляють молоді платформи та області складчастості, що утворилися в наступні ери. На карті штриГ ховкою та значками позначені зони землетрусів і вулкани.
Рельєф суходолу формувався тривалий час. Періоди горотворення чергувалися з періодами менш активних рухів земної кори, коли гірські масиви руйнувалися зовнішніми процесами і перетворювалися на рівнини. Рівнини і гори є найбільшими формами рельєфу на суходолі.
Рівнини лежать на платформах і мають невеликий перепад висоти (від 0 до 500 м). У результаті новітніх рухів земної кори великі рівнини розпались на окремі ділянки — низовини, височини, плоскогір’я. Там, де ділянки рівнин опускалися, утворилися низовини, що мають абсолютну висоту, нижчу від 200 м. Височини піднімаються до 500 м. Плоскогір’я утворилися здебільшого на місцях зруйнованих мільйони років тому високих гір. їх висоти — 500-2000 м (наприклад, Східноафриканське плоскогір ’я в Африці, плоскогір ’я Декан в Азії). Часто вони складаються із кількох плато — ділянок з вирівняною поверхнею, відмежованих від сусідніх територій чіткими крутими схилами.
Гори — форми рельєфу, які піднесені на значну висоту відносно прилеглих рівнин. Вони сильно розчленовані й мають значні коливання висот на малих відстанях. Ви вже знаєте, що за висотою розрізняють гори низькі (до 1000 м), середньовисокі (до 2000 м), високі (більш як 2000 м). Гори можуть здійматися у вигляді окремого підняття або прямолінійно чи дугоподібно простягатися на сотні і тисячі кілометрів. У творюються гори переважно під дією внутрішніх сил Землі. Тому розташовані здебільшого в рухомих поясах на межах літосферних плит. В одних випадках вони приурочені до областей складчастості і виникаю ть унаслідок зім’яття осадових порід у величезні складки. Такі гори називають складчастими. Вони утворилися здебільшого в альпійську епоху горотворення, тому за геологічним віком порівняно молоді. До таких гір належать Альпи, Карпати, Кримські гори, Гімалаї, що розташовані в межах СередземноморськоГімалайського рухомого поясу. Складчасто-брилові гори в минулому були складчастим и, які протягом мільйонів років поступово зруйнувалися. Наступні тектонічні рухи, що мали місце в альпійську епоху, розбили їх на окремі брили і знову підняли на велику висоту. По лініях розломів відбувалося вертикальне зміщення: якщо одна ділянка піднімалася відносно сусідніх, то утворювався горст, якщо опускалася — грабен. Складчасто-бриловими є гори Тянь-Шань в Азії, Скелясті гори в Північній Америці, південна частина Великого Вододільного хребта в Австралії. Брилові гори виникли на давніх платформах, фундамент яких внутрішні сили Землі розкололи на окремі брили і підняли їх на різну висоту. Такими горами є Ефіопське нагір ’я, Драконові гори в Африці.
Нагір’я — це своєрідні форми рельєфу, що охоплюють окремі гірські хребти, міжгірні долини, невеликі рівнини. Вони становлять собою зруйновані гори, які пізніше тектонічними рухами були знову підняті на достатньо велику висоту (наприклад, найбільше у світі Тибетське нагір ’я в Азії).
Рельєф дна Світового океану, як і суходолу, є результатом переміщення літосферних плит. На океанічному дні розрізняють: підводні окраїни материків, перехідні зони, ложе океану, серединно-океанічні хребти.
Підводна окраїна материків — це продовження материків під водою. Вони закінчуються не береговою лінією, а значно далі від неї — там, де континентальна земна кора переходить в океанічну. Уздовж узбережжя материків тягнеться мілководна материкова обмілина (шельф) завглибшки від 0 м до 200 м. Це підводна слабо нахилена рівнина, ширина якої уздовж кожного материка різна. Вона вкрита осадовими уламковими породами, які принесли річки із суходолу. За шельфом до глибини 2500 м лежить материковий схил. Це теж рівнина, але більш стрімка.
У перехідній зоні, що лежить між підводною окраїною материків і ложем океану, земна кора континентального типу переходить у кору океанічного типу. У цій зоні лежать улоговини окраїнних морів, острівні дуги і глибоководні жолоби. Острівні дуги — це ланцю ги островів, що утворені величезними дугоподібними підводними хребтами, окремі верш ини яких здіймаються над водою. Цікаво, що найбільші глибини в океанах розташовані не у їх центральних частинах, далеко від берегів, а поблизу материків — у глибоководних жолобах. Це пов’язано з будовою земної кори. Глибоководні жолоби — це довгі, вузькі і дуже глибокі (понад 6000 м) прогини дна океану з крутими схилами. Вони обрамляю ть острівні дуги і відділяю ть перехідні зони від ложа океану. Там часто трапляються землетруси і виверження вулканів.
Ложе океану — це центральна, найбільш а за площею частина дна, яка лежить на глибинах 3000-6000 м на земній корі океанічного типу. Ш ар осадових порід на ній дуже тонкий. У рельєфі поєднуються улоговини і підводні гірські хребти. В улоговинах височать конуси підводних вулканів.
На дні океанів здіймаються величезні гірські споруди — серединно-океанічні хребти. Вони утворилися із застиглої лави в місцях розходження літосферних плит. Це пояси сучасного гороутворення, які тягнуться на дні ланцюгами завдовжки десятки тисяч кілометрів і завширшки 800-3500 км. Висота хребтів перевищує 3000 м. Вони майже не мають осадових відкладів, отже, за віком дуже молоді. Поздовжньо серединно-океанічні хребти розсічені розломом земної кори — рифтовою долиною. Це глибока ущелина з крутими схилами завш ирш ки близько 50 км. У цих місцях проходять межі літосферних плит. Це спричиняє землетруси і виверження вулканів. Вершини вулканічних гір іноді досягають поверхні океану й утворюють острови із застиглої лави. Так океан народжує суходіл.
Основною причиною різноманітності рельєфу є взаємодія внутрішніх і зовніш ніх сил, що діють одночасно. Внутрішні сили здебільшого створюють великі форми рельєфу. Зовнішні сили (вивітрювання, робота вітру, текучих поверхневих і підземних вод, льодовиків, морського прибою) руйнують гірські породи. Продукти руйнування вони переносять з одних ділянок земної поверхні на інші, де відбувається їх відкладення і нагромадження. Зовнішні сили поступово перетворюють високі гірські хребти на горбисту місцевість. Зміна рельєфу Землі відбувається неперервно. Змінюються обриси гір, їх висота, вирівнюються горби, заповнюються зниження. Навіть, хоча й дуже повільно, змінюються обриси материків.
Головна 
