Поверхня Північної Америки дуже різноманітна. При середній висоті материка 720 м над рівнем моря більша частина його має висоти від 200 до 500 м, на низовини припадає 20%. Більш як 25% території становлять висоти понад 1000 м. Найвища точка Північної Америки - гора Деналі (Мак-Кінлі) - 6193 м, найнижча - Долина Смерті - 85 м нижче рівня моря.
гора Деналі
Північна Америка разом з Євразією є залишком давнього материка північної півкулі Лавразія, який почав розколюватися на сучасні материки наприкінці мезозойської ери близько 100 млн. років тому.
На відміну від інших частин світу типовим для континенту є меридіональне простягання найвищих гірських систем по його периферії - Кордильєр на заході і Аппалачів на сході. Характер рельєфу наклав відбиток на кліматичні умови різних його частин, а також на інші компоненти природи, посиливши відмінності між західними і східними районами.
гори Апалачі
Основу материка становить докембрійська Північно-Американська платформа, що займає приблизно половину його поверхні, велику частину Гренландії і південний схід Канадського Арктичного архіпелагу. Близько 60% поверхні платформи майже не має осадочного чохла і виступає на поверхню у вигляді Канадського, або Лаврентійського, щита - одного з найбільших щитів північної півкулі. Щит утворюють архейські та протерозойські гнейси, граніти та інші кристалічні породи – найдавніші породи на материку.
Колись Канадський щит займав майже всю Північну Америку на схід від Скелястих гір. Точніше, саме він і був тоді Північною Америкою. Потім південна частина його опустилась і була залита морем. А коли море знову відступило, з-під води з'явився не щит, а потужні шари морських осадків: вапняку, глин, піску. Вони осіли на поверхні щита і вкрили його шаром завтовшки кілька кілометрів. Саме вони й утворюють тепер поверхню США і західну частину Канади.
Чим далі на північ, тим шар осадків тоншає, і на північ від Великих озер кристалічні сланці і граніти виходять на поверхню.
Ще в давнину Канадський щит під напором сусідніх ділянок земної кори дав ряд тріщин. По тріщинах осідала, провалювалась його середина. Море негайно затопило утворену западину. Цей провал на щиті добре видно на карті; його займає Гудзонова затока.
Канадський щит у тій його частині, яка тепер виходить на поверхню, багато років був похований під льодами, потужність яких досягала 2—3 км.
Рівнини займають 2/3 поверхні материка. Канадському щиту відповідає в рельєфі Лаврентійська височина, яка має пересічні висоти 500-700 м. .
Лавртентійська височина
Вона зазнала впливу давнього зледеніння. Льодовики принаймні 4 рази наступали на материк, сповзаючи з півострова Лабрадор. Під час найбільшого Канзаського зледеніння, яке відбувалася близько 300 тис. років тому, кригою було вкрито 65% площі материка. Південна межа льоду досягала приблизно 40° пн. ш. Товщина шару криги становила 2-3 км. Останній льодовик розтанув 6-10 тис років тому.
Коли льодовик розтанув, западини по краях щита, утворені вздовж тріщин або вкриті льодом, заповнились талими водами - виникли Великі озера і ланцюг інших, також дуже великих, «майже великих» озер: Вінніпег, Атабаска, Велике Невільниче, Велике Ведмеже. Озера ці з'єднались річками, які несли в океан надлишок талих вод: на північний схід потекла річка Св. Лаврентія, на північний захід, якраз по межі щита,- Маккензі. Річки прорили русла в обхід льодовика, бо він не пропускав ще їх найкоротшим шляхом у Гудзонову затоку. Частина води стікала на південь у Мексиканську затоку через р. Міссісіпі.
Льодовик не зміг перетворити Канадський щит в абсолютну рівнину, бо в різних місцях він мав різну твердість. Поряд з «баранячими лобами» трапляються «кучеряві скелі», поверхня яких нагадує хвилясту вовну вівці. «Баранячі лоби» місцями відполіровані льодом до блиску, місцями покреслені паралельними подряпинами - слідами каменів, які він ніс за собою. За напрямом цих подряпин дізналися, звідки і куди рухався льодовик.
Незліченні горби і западини на поверхні щита розкидані в повному безладді. Коли льодовик розтанув, кожна западина перетворилася в озеро, тому й озер у північній Канаді безліч. Суша між ними, мов тонке мереживо, вся складається з хитросплетеної сітки островів і перешийків. Озера лежать на різній висоті, і річки збігають від одного до другого порогами і водоспадами.
Отже, розвиток сучасних форм поверхні Північної Америки - це прояв і наслідок тісної взаємодії ендогенних й екзогенних процесів. У результаті цього в межах Північної Америки сформувалися такі форми рельєфу: Лаврентійська височина, Кордильєри, Аппалачі, Центральні рівнини, Великі рівнини та Берегові низовини – Приатлантична, Міссісіпська, Примексиканська.
На захід від Центральних рівнин розташована смуга Великих рівнин, або плато Прерій. Великі рівнини являють собою систему східчастих плато, що знижуються від Кордільєр на схід. Висота їх від 500 м на сході до 1600-1700 м на заході, протяжність з півночі на південь понад 4000 км. Поверхня Великих рівнин складена переважно осадочними породами, які вкриті алювіальним, еоловим, а в північній частині - льодовиковим матеріалом. Річки, що стікають з Кордільєр, розчленували плато глибокими долинами на столові височини. Тут поширені «дурні» землі – бедленди, на яких не можлива господарська діяльність людини.
Великі і Центральні рівнини на півдні переходять в алювіальну низовину Міссісіпі, що зливається з Береговими низовинами (Приатлантичною і Мексіканською). Низовини формувалися як у мезозої, так і в кайнозої внаслідок опускання палеозойського складчастого фундаменту. Рельєф низовин пов’язаний з швидким підняттям території на місці раніше затоплених морем територій. Поверхня Мексіканської низовини майже ідеально рівнинна з абсолютними позначками до 100 м. Гідромережа розвинута. Поблизу моря річки течуть у своїх наносах, іноді навіть вище від навколишньої місцевості. Біля узбережжя низовина заболочена. В окремих місцях поверхня складена вапняковими породами, в зв’язку з чим тут мають значний розвиток карстові явища (Флоріда, Юкатан та ін.). Приатлантична низовина на заході оточена уступом плато Підмонт. Бона складена товщею осадочних порід (вапняків, пісковиків, глин) потужністю до 1 000 м, які залягають на палеозойському кристалічному фундаменті. Середня висота низовини 100 м. Поверхня її розчленована долинами численних річок.
Східний край Північної Америки займає пояс давніх омолоджених гір - Аппалачів. Довжина гір понад 2000 км, ширина 200-300 км, середня висота 1000-1300 м, а окремі вершини досягають 2000 і більше метрів. Північна частина утв. в каледонську складчастість, а південна у герцинську. Мають пологі схили та округлі вершини (подібні ззовні до Карпат). Найвища точка г. Мітчелл – 2037 м. Відкриття Аппалачів почалося у 1540 р., коли до південно-східного підніжжя вийшов іспанський конкістадор Ернандо де Сото. Гори розміщені в районі колишнього проживання племені індіанців-аппалачів. На їх мові це слово означає – “помори”. З початку ХVІІ ст. гори активно вивчалися, а до кінця ХVІІІ ст. були пройдені уздовж і поперек. Найбільшою в світі карстовою печерою є Флінт-Мамонтова печера біля західних схилів Аппалач. Загальна довжина її підземних коридорів становить близько 500 км. У печері є мальовничі гроти, глибокі шахти, підземні озера і річки, найдовша з яких Стікс. Знайдена печера була у 1809 р мисливцем, що переслідував пораненого ведмедя.
Уся західна частина Північної Америки, починаючи від Панамського перешийка на півдні і до Аляски на півночі, а також Антільські острови, входять до складу Кордільєр, що складаються з кількох хребтів і великих плато між ними. Більшість хребтів належить до мезозойського і альпійського етапів горотворення.
Починаються Кордільєри на Алясці двома основними хребтами, що мають тут широтний напрям,- хребтом Брукса на півночі і Аляскинським хребтом на півдні. В Аляскинському хребті знаходиться найвища точка Кордільєр - г. Мак-Кінлі (6193 м). Гора названа шукачами золота у 1896 р. на честь 25-го президента США Уїльяма Мак-Кінлі.
Гори Брукса мають висоту 1200-1300 м. На північ від Аляскинського хребта розташоване велике і досить розчленоване плоскогір'я Юкон з переважаючими висотами 600-800 м.
Основними гірськими ланцюгами канадської частини Кордільєр є Скелясті гори на сході і Береговий хребет на заході. Між ними розташоване вулканічне плато Фрейзер, висота якого 800-1200 м. Система проток відокремлює Береговий хребет від острівного ланцюга. У межах США Кордільєри досягають найбільшої ширини (до 1600 км). Береговий хребет Канади переходить у Каскадні гори в межах США. Між хребтами на заході і Скелястими горами на сході розкинулись такі величезні плато, як Колумбійське, Великий Басейн і Колорадо. Плато Колорадо відоме своїми грандіозними каньйонами. Так, Великий каньйон річки Колорадо має глибину до 1800 м.
На території Мексики Кордільєри нижчі і менш розчленовані. Тут розкинулося велике Мексиканське плоскогір'я, внутрішня частина якого являє собою чергування хребтів і улоговин. За характером рельєфу воно нагадує Великий Басейн. На півдні – ряд вулканів (Орісаба - 5700 м, Попокатепетль - 5452 м). Про недавній вулканізм тут свідчать гейзери, гарячі джерела, грязьові вулкани. Ці явища спостерігають в Йєллоустонському національному парку, відомому найвищими гейзерами в світі. Деякі з них викидають гарячу воду на висоту 50-90 м. Зокрема це: “Велетень” – 91 м, “Пречудесний” – 75 м, “Старий служака” – 50 м.
Поруч з гейзерами-велетнями, що викидають воду раз на десятки років, є й маленькі фонтанчики, що б’ють к під землі кожні 3-4 хв. Є гейзери-одинаки, є й групки струменів, що пов’язані підземними ходами. Відомі у парку й гарячі озера, в яких живуть водорості, що підфарбовують воду у різні кольори: зелений, рожевий, жовтий, оранжевий. Йєллоустонський – перший створений у світі національний парк. Він існує з 1 березня 1872 р. Нині парк щороку відвідує майже 3 млн. туристів. Територія відома мальовничими ландшафтами, каньйонами, печерами, вулканічними озерами, гарячими джерелами (половина світу!), грязьовими вулканами та гейзерами. Більша частина парка вкрита застиглою лавою.
Тихоокеанське узбережжя Північної Америки та південну вузьку частину материка складає молодий альпійський пояс складчастості, який не завершив свого формування. Тут найбільш часті землетруси та є діючі вулкани. Найвищим серед вулканів Північної Америки є Орісаба (5747 м). Місцеві жителі називають вулкан Чітлалтепетль – “зоряна гора”. Є багато свідчень про виверження Орісаби протягом ХVІ-ХVІІ ст. Останнє виверження вулкана сталося у 1687 р.
Попокатепетль – вулкан на півдні Мексики. Назва в перекладі з мови місцевих індіанців означає “гора, що димить”. Висота вулкана становить 5432 м. Попокатепетль – діючий вулкан. Він майже безперервно димить. Територія навколо вулкана проголошена національним парком.
Найактивнішим у Північній Америці є вулкан Ісалько у країні Сальвадор. Його висота — 1885 м. Близько двохсот років він діє безперервно. Виверження повторюються кожні 2-10 хвилин. Цей вулкан служить маяком для моряків.
Дрібніші риси рельєфу здебільшого пов'язані з ерозійними процесами. У північно-західній частині Кордільєр добре представлені льодовикові форми, а в південно-східній - водно-ерозійні. У внутрішніх частинах зустрічаються численні форми рельєфу, утворені діяльністю вітру.
Корисні копалини
Материк дуже багатий на різноманітні корисні копалини. Це пов'язано з тектонікою та геологічною будовою континенту. Особливо багато в Північній Америці природного газу, кам'яного і бурого вугілля, цинку, молібдену. Значні запаси залізної, мідної, свинцевої, нікелевої руд, кобальту, нафти. Бідний материк на марганець, хром, алюмінієву сировину, вольфрам, олово.
Майже всі поклади кам'яного вугілля материка зосереджені на території США і здебільшого пов'язані з відкладами карбону, тріасу та крейди. Найбільші поклади вугілля знаходяться на передгірному західному схилі Аппалачів — у так званому Пенсільванському басейні, а також у штаті Західна Вірджінія. Родовища вугілля є також на південь від Великих озер (Іллінойський і Міссісіпський басейни).
Родовища бурого вугілля широкою смугою тягнуться від верхів'я р. Міссурі вздовж східного схилу Скелястих гір аж до Північного Льодовитого океану. Більша частина буровугільних родовищ зосереджена на території Канади і відіграє важливу роль у паливному балансі цієї країни.
Основні райони поширення нафти належать до Аппалачського прогину. Це - басейни Канзасу, Оклахоми, Техасу. Є поклади нафти на узбережжі Мексиканської затоки США і Мексики. Нафтові родовища є також на заході США, де вони тягнуться неширокою смугою вздовж тихоокеанського узбережжя.
З кам'яновугільними і нафтовими родовищами пов'язані родовища природного газу.
З рудних копалин Північна Америка багата на залізну руду. Великі родовища залізної руди залягають у районі Великих озер. Більша частина запасів зосереджена в Канаді (штат Онтаріо). Великі поклади залізної руди є на півострові Лабрадор і на півдні Аппалачських гір - у штаті Алабама.
Досить великі поклади мідних і нікелевих руд зосереджено у Північній Америці. Найбільші з них зосереджені в Канадському щиті.
За запасами кольорових і дорогоцінних металів - срібла, золота, міді, цинку, свинцю - Кордільєри посідають одне з перших місць у світі. Особливо багаті на них Скелясті гори і мексиканські Сьєрри.
Головна 
