Рельєф України досить різноманітний. На рівнинній території України, що є частиною великої Східноєвропейської рівнини, чергуються низовини і височини. На її заході підносяться гірські пасма Українських Карпат, на крайньому півдні височать пасма Кримських гір.
Поверхня території України формувалася протягом багатьох геологічних епох. На її розвиток вплинули новітні (сучасні) тектонічні рухи, давні зледеніння і відкладання лесів (жовтувата пориста порода, що утворилась в льодовиковий період), коливання рівня моря, ерозійна робота річок і вітру, господарська діяльність людини.
Рівнинна частина країни має загальний похил з півночі на південь та із заходу і сходу до Дніпра. Про це свідчить напрямок течії найбільших річок та їх приток. Абсолютні висоти території коливаються від –5 м (рівень води в Куяльницькому лимані) до 2 061 м (г. Говерла).
Рівнини є переважаючим типом рельєфу України, вони охоплюють близько 95 % її території. 70 % сучасної поверхні України займають низовини, 25 % – це височини і тільки 5 % – гори (з них 4% припадає на Українські Карпати і 1% - на Кримські гори).
Низовини, височини і гори неоднакові за висотою і формами рельєфу.
Піднятість рівнинної частини території України над рівнем моря становить у се редньому 175 м. На Азово-Чорноморському узбережжі абсолютні висоти коливаються в межах 10-15 м, на височинах – 300-400 м. Гірські хребти досягають 1700-2000 м, і найвищою точкою всієї України є гора Говерла (2061 м) в Українських Карпатах.
Низовини
На півночі України розташована Поліська низовина, що має похил до річок Прип'яті і Дніпра. Висоти її не перевищують 200 м, тільки Словечансько-Овруцький кряж, що є припіднятим блоком Українського щита, піднімається до 316 м. На Поліській низовині є густа річкова сітка. Ділянки між річками мають плоскохвилясту поверхню, на якій є горби і зниження В основі Поліської низовини лежать різні тектонічні структури: на заході – Волино-Подільська плита, у центральній частині – Український кристалічний щит, а на сході – Дніпровсько-Донецька западина. Західна частина Полісся складена, в основному, мергелями, крейдою та пісковиками, які утворюють горбисті підвищення. Більшість території низовини формувалася під впливом материкових зледенінь і тому складена пісками воднольодовикового та річкового походження. Поверхня її неглибоко порізана, рівнинна, але ускладнена моренними горбами та дюнами.
Придніпровська низовина розміщена між Дніпром на заході, Середньоросійською височиною на сході, пониззям Десни на півночі і гирлом Самари на півдні. Територія, прилегла до Дніпра, має майже ідеально плоску поверхню з середніми висотами 100-150 м. На північний і південний схід низовина поступово підіймається (найвища точка – 245 м) і стає хвилястою з високими вододілами і крутими схилами річкових долин. Відповідає низовині Дніпровсько-Донецька тектонічна западина, кристалічний фундамент якої лежить на глибині 3-8 тис. м. Поверхневі шари утворені на заході переважно піщаними, а на сході лесовими відкладами. Це сприяє широкому розвитку яроутворення на території Придніпровської низовини. На сході долина Дніпра поступово переходить у Полтавську рівнину, яка має плоску і горбисту поверхню з долинами та балками.
З південного заходу до Українських Карпат прилягає частина Середньодунайської низовини – Закарпатська низовина. Вона слабо похилена на південний захід і має абсолютні висоти 120-105 м. Поверхню Закарпатської низовини утворює плоска терасована долина річки Тиси з її притоками.
Причорноморська низовина охоплює широку смугу на півдні України вздовж Чорного та Азовського морів, а також рівнинний Крим. В основі низовини залягає Причорноморська западина та Скіфська плита. Абсолютні висоти змінюються тут від 210-240 м на заході до 50-80 м на сході. Окремі ділянки поверхні лежать нижче рівня моря. Складена поверхня Причорноморської низовини осадовими породами морського походження, а тому дуже розчленована глибокими (до 100 м) долинами річок та балками. Складовою частиною Причорноморської низовини є Північнокримська рівнина, поверхня якої поступово знижується до Сиваша. Абсолютні висоти її не перевищують 40 м над рівнем моря. У межах країни вони утворюють майже суцільну смугу, яка простяглася через всю територію з північного заходу на південний схід.
Височини
У центральній частині України розташована найбільша з височин – Придніпровська, вони лежать в межиріччі Дніпра і Південного Бугу. В її східній частині виділяється своєрідний район — Канівські гори з висотами 230 м. Тут знаходиться могила генія українського народу Тараса Шевченка.
Формування височини пов'язано із виступами Українського кристалічного щита, що перекриті зверху незначними площами лесових порід. На півночі і півдні Придніпровська височина поступово переходить у низовини.
Придніпровська височина має слабогорбисту поверхню з середніми висотами 220-240 м. Найвища точка має позначку 321 м. Глибоко розчленована лише східна окраїна височини, що прилягає до Дніпра. Вздовж річкових долин на Придніпровській височині часто відбуваються зсуви, місцями виходять на поверхню давні кристалічні породи.
На південному сході країни розташована Приазовська височина з висотами 150-300 м. Тут на поверхню виходять кристалічні породи, що утворюють підвищення, які в народі називають "могилами" (г. Бельмак-Могила, 324 м). У тектонічному відношенні вона відповідає лівобережній частині кристалічного щита. В долинах річок, інколи, відслонюються граніти, а на вершинах залягають леси.
У західній частині України розташовані Подільська та Волинська височини, поверхні їх дуже розчленовані. Вони розділені рівниною Малого Полісся. Абсолютні висоти становлять 320-350 м (г. Камула, 471 м). На Волинській височині виділяється Мізоцький кряж, на Подільській – окремі масиви-гори: Кременецькі гори, Гологори, Розточчя, Опілля, Товтри (Медобори).
Подільська височина є однією з найвищих частин всієї Східноєвропейської рівнини. Абсолютні висоти її перевищують 400 м. Рельєф Поділля дуже розчленований численними річковими долинами, ярами, балками, глибина яких сягає інколи 150 м. Виділяються в його межах окремі кряжі, пасма горбів. На більшій частині території характерними є карстові явища (розчинення гірських порід поверхневими і підземними водами та утворення пустот, печер, карстових лійок).
Волинська височина підіймається над рівниною Малого Полісся в середньому на 30-50 м. Абсолютні позначки на ній змінюються від 200 до 300 м.
На сході України знаходиться Донецька височина, її середні висоти становлять 75-300 м (найвища точка – г. Могила Мечетна, 367м). Її найвищу вододільну частину на південному сході називають Донецьким кряжем. Вона є залишком гір герцинського етапу горотворення. Тепер це горбиста височина, утворена декількома пасмами, складеними крейдяними породами.
На територію України заходить південно-західними відрогами Середньоросійськависочина. Висота її в межах нашої країни не перевищує 236 м. Тут дуже багато ярів, балок. В тектонічній її основі залягає Воронезький масив, в межах якого піднятий кристалічний фундамент платформи, перекритий незначною товщею пухких осадових відкладів (знизу – крейдою, а зверху – лесами). Хвилясте плато поступово знижується від 240 до 150м у південному та південне західному напрямках.
На межиріччі річок Пруту і Дністра розміщене хвилясте горбисте пасмо, що утворює Хотинську височину. З південного заходу на північний схід височина тягнеться на 50 км, з середніми висотами 350-400 м; тут знаходиться найвища точка рівнинної частини України – г. Берда (515 м). Височина складена вапняками, глинами, гіпсами, поверхня її розчленована притоками річок Пруту і Дністра, які мають глибокі долини з крутими схилами. Більша частина височини вкрита буковими і дубово-грабовими лісами.
Гори України
Українські Карпати
Українські Карпати простягаються з північного заходу на південний схід порівняно вузькою (понад 100 км) смугою завдовжки близько 280 км. До складу Українських Карпат входить три частини: власне Карпатські гори, Передкарпатська підвищена рівнина і Закарпатська низовина. Гори мають згладжені куполоподібні форми рельєфу.
Українські, або Східні, Карпати є частиною великої Карпатської системи. Це – молоді середньовисотні гори, що утворилися під час альпійської складчастості. Їх середні висоти коливаються в межах 1200-1600м. Гори складаються з кількох паралельних пасом, що простягаються з північного заходу на південний схід в межах України на 270 км. Гірські пасма мають простягання, близьке до субмеридіонального і називаються Зовнішніми Карпатами (Бескиди, Горгани та Покутсько-Буковинські Карпати), Вододільно-Верховинські Карпати, Полонинсько-Чорногірський хребет, Рахівські, Чивчинські і Гринявські гори. Найвищою частиною Українських Карпат є масив Чорногора, де окрім Говерли (2061 м) є ще п'ять двохтисячників – Гутин-Томнатик (2016), Піп-Іван (2022), Бребенескул (2032), Ребра (2010), Петрос (2020). Зручними перевалами в Українських Карпатах є: Ужоцький, Верецький, Вишківський, Яблуницький.
Власне Карпати простягаються паралельними хребтами з північного заходу на південний схід. У їхніх межах виділяють п'ягь відмінних областей, що пов'язано, перш за все, із складною тектонічною будовою.
Над рівниною Передкарпаття крутим уступом підіймаються Зовнішні або Скибові Карпати. Їх назва пов'язана з тим, що складки тут насунуті на рівнину, а тому нахилені у північно-східному напрямку. Через це схили хребтів, обернені до Передкарпаття, круті, а південно-західні – пологі. Поперечні розломи розділяють у Зовнішніх Карпатах масиви Бескидів, Горган, Покутсько-Буковинських Карпат. Найвища точка – гора Сивуля (1836м).
Вододільна-Верховинська область охоплює центральну знижену частину Українських Карпат з низькогірним рельєфом (абсолютні висоти – 600-700 м). Тут проходить основний вододіл, що розділяє басейни Дністра і Тиси.
Полонинсько-Чорногірські Карпати охоплюють внутрішню найпіднятішу частину гір. Плоскі безлісі вершини хребтів тут називають полонинами. Розділені долинами річок вони утворюють окремі масиви. Найвищі серед них Свидовець і Чорногора, у яких виражені сліди діяльності гірських льодовиків, що лежали тут в епохи зледенінь. На масиві Чорногора є шість вершин, що мають висоту понад 2000 м.
На південь від Білої Тиси і Черемошу розміщена область Рахівських, Чивчинських і Гринявських гір з гострими скелястими гребенями і слідами четвертинного зледеніння. Це залишки давнього гірського масиву, який сформувався ще в герцинську епоху горотворення.
Паралельно до Полонинсько-Чорногірських Карпат простягається Вигорлат-Гутинський Вулканічний хребет, утворений куполами згаслих вулканів.
Закарпатському крайовому прогину відповідає Закарпатська низовина, що знижується в напрямку до басейну Тиси від 133 до 105 м.
Кримські гори
Кримські гори займають крайній південь Кримського півострова. Майже 180-кілометровою дугою з північного сходу на південний захід простягаються Кримські гори. Вони складаються з трьох паралельних пасом із стрімкими південно-східними і пологими північне західними схилами. Висота і розміри пасом зменшуються з південного сходу на північний захід: найвищим є Головне пасмо (1200-1500 м). Пересічна висота Кримських гір становить 440 м. Виділяються три гірські пасма: Головне з висотами 1200-1500 м,Внутрішнє з висотами 400-600 м та Зовнішнє з висотами 250-350 м. Схили пасом асиметричні: південні – круті і урвисті, північні – пологі. Це пов'язано з розмиванням м'яких порід в гірських нашаруваннях, що складаються з пластів різної твердості. Довгі і похилі схили Зовнішнього і Внутрішнього пасом збігаються з напрямом залягання стійких гірських порід – вапняків, круті схили – наслідок руйнування м'яких порід – мергелів і глин. Такі асиметричні форми рельєфу називають куестами. Між куестовими пасмами в результаті ерозії утворилися зниження.
Головне пасмо Кримських гір найвище. Воно становить суцільний ланцюг плоских безлісих масивів, що називаються яйлами ("яйла" тюркською – літнє пасовище): Байдарська яйла, Ай-Петринська, Ялтинська, Нікітська, Гурзуфська, Бабуган, Чатирдаг, Демерджі, Довгоруківська, Карабі-яйла. На Бабуган-яйлі знаходиться найвища точка Кримських гір – г. Роман-Кош (1545 м). В Криму є ще чотири вершини з відмітками понад 1500м – Демір-Капу, Зейтін-Кош, Кемаль-Егерек, Еклізі-Бурун. Характерною рисою Кримських гір, особливо Головного пасма, де поширені вапнякові породи, є наявність різноманітних карстових форм рельєфу. Зустрічаються дуже глибокі провалля, печери. На дні багатьох із них зустрічаються підземні потоки і озера, які є важливим джерелом живлення для річок Криму.
Всі пасма глибоко розчленовані поздовжніми і поперечними річковими долинами, які місцями мають каньйоноподібну форму. Найбільше приваблює численних туристів Великий Кримський каньйон.
Узбережні схили Головного пасма закінчуються Південним берегом Криму, де поширені ерозійні, зсувні та вулканічні форми рельєфу. Сучасного вигляду Кримські гори набули в епоху альпійської складчастості.
Територія України має складну тектонічну будову, яка сформувалася протягом тривалої геологічної історії. Більша частина території України належить до Східноєвропейської платформи, яка має давній кристалічний фундамент. Крім неї, тут є Західноєвропейська і Скіфська платформи, складчасті структури Середземноморського рухливого поясу.
Платформи
Найбільшою тектонічною структурою, що лежить в основі території України, є давня Східноєвропейська платформа. Її фундамент складають докембрійські кристалічні породи (граніти, базальти, гнейси, кристалічні сланці, лабрадорити, кварцити). На платформі підноситься Український щит. Це одна з найдавніших ділянок земної кори в Європі. Кристалічний фундамент перекритий тут незначною (декілька десятків метрів) товщею осадових відкладів, а у багатьох місцях докембрійські породи виходять на земну поверхню. Щит смугою завширшки 250 км простягається майже на 1 000 км уздовж правого берега Дніпра і виходить до Азовського моря. Давніми глибинними розломами щит розбитий на великі блоки.
На західному схилі щита лежить Волино-Подільська плита. На ній глибина занурення кристалічного фундаменту під товщу осадових порід поступово зростає від десятків метрів (на півночі та сході) до 4 км (на південному заході). Особливо потужними там є відклади пісковиків і вапняків.
У західній частині Східноєвропейської платформи плита переходить у Галицько-Волинську (Львівську) западину. Товща осадових порід (пісків, мергелів, крейди) наростає там до 6 км.
На півдні платформи знаходиться Причорноморська западина, яка так само виповнена осадовими відкладами — від 1 до 11 км (на шельфі Чорного моря).
Вздовж північно-східного кордону України в її межі заходить Воронезький кристалічний масив. Як і в щиті, кристалічний фундамент там близько підходить до поверхні, однак всюди перекритий товщею осадових порід у півкілометра і більше. Між Українським щитом і Воронезьким масивом простягається довга, вузька й глибока Дніпровсько-Донецька западина. Вона є однією з найглибших западин у межах всієї Східноєвропейської платформи. Западина виповнена осадовими породами, максимальна потужність яких сягає 20 км.
На крайньому сході нашої країни западина переходить у Донецьку складчасту споруду, яка утворилася на місці прогину земної кори. Там численні шари порід (пісковики, вапняки, гіпси, кам'яне вугілля та ін.) під час герцинської складчастої епохи були зім'яті у складки.
Крім Східноєвропейської давньої платформи у межі України заходять частини молодих платформ. Їх фундаментом слугують зруйновані складчасті споруди, що були утворені під час герцинської складчастої епохи. Західноєвропейська платформа вклинюється вузьким «язиком» на заході України і занурюється під товщу порід Передкарпатського прогину (вузькою смугою тягнеться від кордону з Польщею до гирла притоки Дністра — річки Стрий). Скіфська платформа охоплює рівнинну частину Криму, прилеглу до неї частину шельфу Чорного моря та більшість дна Азовського моря та зруйновані і поховані герцинські споруди Добруджі (межиріччя нижніх течій Дунаю та Дністра).
За кількістю та розмаїттям основних тектонічних структур, які стикаються на території України, наша країна є лідером серед європейських держав.
Землетруси на платформах: Незважаючи на стабільність фундаменту платформи, інколи в його давніх глибинних розломах відбуваються зміщення пластів. Це спричинює місцеві землетруси силою до 5 балів в епіцентрі. Зокрема, у 2002 р. епіцентр такого землетрусу знаходився в селищі Микулинці на Тернопільщині, а у 2007 р. – у м. Кривому Розі.
Середземноморський рухомий пояс
Середземноморська складчаста область почала інтенсивно формуватися 100—25 млн років тому активними тектонічними рухами. Процес горотворення тут продовжується і в сучасний період. Основними тектонічними структурами поясу є Карпатська складчаста система, складчасто-брилова споруда Гірського Криму та Чорноморська западина.
Карпатська складчаста система, що знаходиться на крайньому заході країни, є складовою більшої структури – Альпійської складчастої області. Тривалий геологічний розвиток і прояв горотвірних процесів кількох епох спричинили дуже складну будову системи, поширення потужних товщ порід різного походження і віку. Поряд з відносно молодими осадовими відкладами (пісковиками, глинами, глинистими сланцями) система складена докембрійськими гнейсами, гранітами, кварцитами, кристалічними сланцями. Осьовою її частиною є Карпатська складчаста споруда. В ній багатокілометрова товща осадових порід зім'ята у складки, які часто розірвані та зміщені. Вони насунуті у північно-східному напрямку на прилеглий Передкарпатський прогин. Прогин заповнений осадовими породами (потужністю до 4,5 км) і є зоною стикування Карпатської системи із Східноєвропейською платформою. На південному заході до складчастої споруди прилягає Закарпатська западина, що є частиною Середньодунайської западини. Вона складена товщами осадових і вулканічних порід, які утворилися в результаті проникнення магми вздовж ліній розломів.
Складчасто-брилова споруда Гірського Криму займає південь Кримського півострова й Індоло-Кубанський прогин (північ Керченського півострова). Західна і південна її частини занурені під дно Чорного моря. Споруда утворена осадовими і вулканічними породами. Її складки порушені численними скидами, зсувами і насувами.
Чорноморська западина, яка займає найбільш глибоководну частину Чорного моря, є залишком давнього прогину – моря Тетіс. Земна кора під нею здебільшого океанічного типу (тобто не має гранітного шару).
Зона сучасної сейсмічної активності
Зона сучасної сейсмічної активності пов'язана із Середземноморським рухомим поясом. У Карпатах і Кримсько-Чорноморському регіоні можливі землетруси силою 6 – 8 балів за 12-бальною міжнародною шкалою. Останні руйнівні землетруси на території України були в 1927 p. Їх епіцентри знаходилися в акваторії Чорного моря на невеликій відстані від південного узбережжя Криму. У Карпатах епіцентри землетрусів 1977 і 1986 pоків знаходилися на території Румунії. Тоді коливання земної кори відчувалося на значній частині Правобережної України.
З ІV ст. до н.е. і до наших днів у Криму зафіксовано близько 80 сильних землетрусів.
Землетруси в Криму: У 1927 р. в Криму сталися два землетруси, що спричинили руйнування на узбережжі від Севастополя до Феодосії. Зокрема зруйнувалася частина скелі під відомим палацом “Ластівчине гніздо”. Відтоді руйнівних землетрусів не було. Проте чутливі сейсмічні прилади щорічно фіксують десятки слабких поштовхів. Більшість їх епіцентрів знаходиться у Чорному морі між Ялтою і Гурфузом на глибині від 10 до 40 км під дном – там, де плита Чорноморської западини занурюється під континентальну земну кору.
Територія України перебуває в помірному кліматичному поясі в області помірно континентального клімату. І лише на вузькій смузі Південного берега Криму сформувався клімат, подібний до субтропічного середземноморського типу. Водночас помірно континентальний клімат має суттєві відмінності основних показників (температури повітря та кількості опадів) у різних частинах України. Над рівнинною частиною країни з північного заходу на південний схід зростає континентальність клімату: у цьому напрямку середні температури літніх місяців підвищуються, а зимових – знижуються, зменшується річна кількість опадів. В Українських Карпатах і Кримських горах формуються свої особливі кліматичні умови, пов’язані із значними перепадами висот. З підняттям угору середньомісячні температури знижуються в будь-яку пору року, а кількість опадів загалом збільшується.
Кількість сонячної радіації
Сонячна радіація (тепло і світло, випромінені Сонцем) є основним джерелом енергії атмосферних процесів. Кількість сонячної радіації, що досягає земної поверхні, виражається в кілокалоріях на 1 см² (ккал/см²) або в мегаджоулях на 1 м² (МДж/м²) за одиницю часу. Вона змінюється протягом доби і року, що пов'язано із змінами висоти Сонця над горизонтом і тривалості дня.
Україна розташована в середніх широтах у помірному поясі освітленості, де полуднева висота Сонця завжди менша від 90° і щодоби відбувається зміна дня і ночі. Разом з тим, і висота Сонця, і тривалість дня суттєво змінюються протягом року, тому в Україні чітко виражені пори року.
Південь країни отримує за рік більше сонячної радіації, ніж північ, оскільки полуднева висота Сонця на півдні щодня вища, ніж на півночі. Основна частина сонячної радіації надходить з травня по вересень, коли збільшується тривалість сонячного сяйва. Західні території України, де спостерігається більше хмарних днів, отримують протягом року менше сумарної сонячної радіації, ніж східні території на тих самих широтах. Річна кількість сумарної сонячної радіації в межах України змінюється від 3500 МДж/м² (у північно-західних районах) і 4000 МДж/м² (у північно-східних) до 5200 МДж/м² на півдні Криму.
Циркуляція повітряних мас
Повітряні маси, які визначають кліматичні умови в Україні, мають як “місцеве” походження, так і надходять здалеку – з регіонів віддалених на тисячі кілометрів. Загалом упродовж року над територією України панують помірні, насамперед, морські повітряні маси з Атлантичного океану. Вони надходять із заходу і північного заходу завдяки постійним західним вітрам. Узимку прихід повітряних мас з Атлантики супроводжується потеплінням, влітку – деяким похолоданням. Крім того, це повітря завжди несе вологу. Його вплив особливо відчутний на заході і північному заході України. З просуванням на схід і південний схід, воно поступово перетворюється (трансформується) на континентальне. Завдяки цьому чиннику клімат України змінюється не тільки з півночі на південь, а й із заходу на схід.
Помірні континентальні повітряні маси, які надходять в Україну, формуються над центральними районами Євразії. Вони завжди сухі і приносять холодну погоду взимку та спекотну влітку. Найбільш відчутний їх вплив на сході і півдні країни.
Час від часу в межі України проникають сухі й холодні арктичні повітряні маси, з якими пов’язані різке зниження температури повітря взимку, пізні весняні й ранні осінні заморозки.
Сухі й жаркі тропічні повітряні маси, що надходять з пустельних районів Африки чи Південно-Західної Азії, приносять спекотну погоду влітку, теплу й погожу восени. А взимку проходячи над областю низького тиску над Чорним морем насичуються вологою і приносять опади на Південний берег Криму.
Зміна повітряних мас з різними властивостями (насамперед температурними) спричиняє проходження через територію України атмосферних фронтів.
Атмосферна циркуляція в Україні визначається також частою зміною циклонів і антициклонів – величезних атмосферних вихорів діаметром у кілька тисяч кілометрів і висотою кілька тисяч метрів.
Більшість циклонів виникають над північною Атлантикою, Середземномор’ям чи Баренцовим морем. Вони досить швидко переміщуються над територією України, формуючи протягом декількох діб нестійку хмарну і вітряну погоду з великою кількістю опадів.
На територію України антициклони приходять зі сходу, півночі або тропічної частини Атлантичного океану. Вони малорухливі, над територією України затримуються на тривалий час, зумовлюючи малохмарну суху погоду, влітку спекотну, взимку холодну.
Всього за рік над територією країни буває майже 45 циклонів і понад 35 антициклонів. Проте за кількістю днів різко переважає антициклональна погода.
У теплий період року виникає місцева циркуляція: бризи на берегах Чорного і Азовського морів, водосховищ, озер, лиманів, великих річок; гірсько-долинні вітри у Карпатах і Кримських горах.
На циркуляцію атмосфери взимку впливає смуга підвищеного атмосферного тиску, яка проходить уздовж лінії Луганськ – Дніпропетровськ – Балта. Вона є частиною так званої осі Воєйкова, що тягнеться майже через усю Євразію від Монголії до Іспанії. На північ від цієї смуги переважають західні відносно теплі і вологі вітри, на південь – східні і південно-східні холодні й сухі вітри. У теплий період ця вісь послаблюється, оскільки внаслідок прогрівання суходолу майже вся територія України потрапляє в зону зниженого тиску, а тому дмуть західні вітри. І лише на півдні продовжують панувати східні вітри.
Підстильна поверхня впливає на кліматичні умови території, насамперед, через поглинання і перетворення сонячної радіації. Ґрунти, рослинність, сніг, вода неоднаково поглинають і відбивають сонячну радіацію. Наприклад, вкрита свіжим снігом поверхня відбиває понад 90 % всієї сумарної сонячної радіації, що надійшла до неї, а поглинає лише 10 %. Відношення відбитої радіації до сумарної називають альбедо. Найменший показник альбедо мають водойми і вологий чорнозем (10 %), найбільший – сніг. Улітку в зонах лісів і лісостепу альбедо становить до 19 %, у степах – до 17 %.
На формування клімату впливає рельєф поверхні і віддаленість території від океану. Рівнинність території України сприяє вільному проникненню і поширенню над нею помірних морських і континентальних мас, а також арктичних. Водночас значна протяжність України в меридіональному напрямку зумовлює трансформацію морських повітряних мас у континентальні з просуванням на схід. Бар’єрами на шляху переміщення повітряних мас виступають Українські Карпати і Кримські гори. Вони перешкоджають проникненню холодного арктичного чи помірного континентального повітря в Закарпаття і на Південний берег Криму. Тому температура повітря взимку в степовому Криму може бути на 20 °С нижчою, ніж на Південному березі. У горах температури повітря нижчі, ніж на прилеглих рівнинах. Вологе повітря затримується на навітряних схилах гір. Гори посилюють висхідні рухи повітря, над ними формується більша хмарність і випадає більше опадів, ніж на рівнині. І навіть над невисокими Донецькою та Приазовською височинами річна сума атмосферних опадів, кількість гроз і туманів більша порівняно з навколишніми районами.
Середньорічні та середньомісячні значення температури повітря залежать від кількості сонячної радіації, яку отримує поверхня, і сезонних змін циркуляції атмосфери. Зміни температури повітря протягом року майже збігаються з річним надходженням сонячної радіації. Внаслідок цього середні температури всіх місяців змінюються за широтою, наростаючи з півночі на південь. Особливо чітко ця закономірність проявляється на Лівобережжі і півдні України. Натомість під впливом морських повітряних мас, що надходять з Атлантики та поступово трансформуються, рухаючись на схід, середньомісячні температури повітря змінюються також з наростанням довготи. Це характерно, насамперед, для Правобережної України, де вплив західного перенесення повітря найбільший. У гірських регіонах температури повітря дещо понижені порівняно з навколишніми територіями. Особливості температурних умов території України ілюструють на кліматичних картах ізотерм січня і липня – найхолоднішого і найтеплішого місяців.
Середні температури січня знижуються від –1°С у рівнинному Криму до –8°С на крайній півночі України і від –4 °С на заході до –8 °С на крайньому сході країни. Найтепліше взимку – вздовж південно-західного і південного узбережжя Криму, де середні температури січня додатні й сягають +4 °С. Найхолоднішим січень є, крім північних і східних районів, у Карпатах (–8 °С).
Середні температура липня зростають від +18 °С на півночі України до +23 °С на півдні і від +17 °С на заході до +21 °С на сході. У Кримських горах середня липнева температура знижується до +16 °С, а в Українських Карпатах (на висоті понад 1000 м) – до +14 °С.
Найвища температура повітря, зареєстрована в Україні, становить +42°С. Вона була зафіксована в Криму.Найнижча температура повітря, зареєстрована в Україні, становить –42 °С. Вона спостерігалася на крайньому сході країни в Луганську.
Ізолінії, які на кліматичних картах України відображають середньорічну кількість опадів (ізогієти), мають приблизно такий самий напрямок простягання, як й ізотерми. Середня річна кількість опадів на території України зменшується від 650 – 550 мм на півночі до 450 – 350 мм на Чорноморсько-Азовському узбережжі та у північному Криму і від 750 – 700 мм на заході до 500 – 450 мм на сході. Найбільша кількість опадів за рік випадає в гірських районах – у високогір’ях Карпат (понад 1 500 мм) і гірському Криму (1 200 мм). На Південному березі Криму середня річна кількість опадів приблизно така сама, як на Закарпатті, – 600 – 650 мм.
Основна кількість опадів (80%) в Україні випадає у вигляді дощу, решта – у вигляді снігу. На всій території максимум опадів припадає на літо, і лише на Південному березі Криму – на зиму.
Найбільша кількість опадів в Україні зареєстрована в Карпатах в Чорногорі – 2 361 мм за рік, найменша – на узбережжі Каркінітської затоки і в Присивашші – менш як 300 мм за рік.
Головна 
