УРОК №2. СУЧАСНА ПОЛІТИЧНА КАРТА СВІТУ.

ПРЕЗЕНТАЦІЯ "ПОЛІТИЧНА КАРТА СВІТУ"

Політична карта світу. 

У сучасному світі налічується понад 250 країн і територій. З них суверенними державами є близько 80 % країн. За XX ст. кількість незалежних держав значно збільшилася. Якщо на поч. XX ст. на політичній карті світу існувало всього 55 суверенних держав, то у 2018 р. - уже 194 держави.

Головними об’єктами, що показані на політичній карті, є країни й держави.

Політична карта світу - тематична географічна карта, яка дає територіально-політичну характеристику світу, материків або великих географічних регіонів.

                                                         динаміка кількості держав у світі

Суверенність (незалежність) держави передбачає:

- повноту законодавчої, виконавчої і судової влади держави на всій її державній території;

- унеможливлення іноземного втручання у внутрішні справи держави, зокрема і в питання соціального, демографічного, культурного, економічного й іншого розвитку країни загалом і окремих її частин;

- непокору владі іноземної держави у сфері міжнародних відносин (зовнішня політика і оборона, національна безпека), якщо дії цієї держави завдають шкоди або суперечать національним інтересам;

- можливість звертатися до міжнародного права у випадках спірних відносин з іншими суверенними державами або їхніми частинами;

- наявність власної повністю контрольованої державної території, а також інших атрибутів (законодавство, армія, фінансова і грошова системи, столиця, національний прапор, герб, гімн).

Носієм суверенітету може бути лише народ, який здійснює свою суверенну владу через виборне представництво і главу держави.

Країна - це заселена територія з визначеними кордонами, яка в політико-географічному аспекті може мати державний суверенітет або бути залежною.

Держава - суверенне політичне утворення, що має особливу систему органів і організацій, які здійснюють свої повноваження на певній території.

Колонія - країна або територія, що перебуває під владою іншої держави (метрополії) і не має політичної та економічної самостійності і керівництво якою здійснюється на основі спеціального режиму.

Окрім суверенних держав, на політичній карті світу залишилося понад 60 залежних територій, які часто називають колоніями, але це не правомірно!

Нині під різним режимом управління перебувають території загальною площею близько 135,4 тис. км² із населенням понад 12 млн осіб. Найбільша кількість залежних територій залишається й досі під управлінням Великої Британії, США, Франції, Австралії і деяких інших держав у всіх регіонах світу.

До важливих досягнень політики заохочення деколонізації ООН є той факт, що слово «колонія» нині не використовують у назвах залежних територій, а класичні риси колоній (пригнічення аборигенного населення, безконтрольний видобуток корисних копалин тощо) у світі вже майже не трапляються. Більшість із них мають статуси «зовнішня територія», «заморська територія», «заморське володіння» тощо. Рівень і якість життя в багатьох з них набагато вищі, ніж у деяких незалежних держав.

Наприклад, одні залежні території Карибського моря й Океанії стали відомими банківськими й офшорними центрами, інші — успішно спеціалізуються на туризмі й послугах «зручного прапора», а такі території, як Гуам і Гібралтар, є важливими військовими базами, що дає їм немалий прибуток і можливості для економічної глобалізації.

Політичній карті світу властива висока динамічність. Вона відображає і фіксує основні політико-географічні процеси, які розподіляються на кількісні та якісні.

Кількісні та якісні зміни на політичній карті світу

Сучасний етап розвитку політичної карти світу характеризується політичною нестабільністю на світовій арені, посиленням геоекономічних і етнокультурних процесів, створенням системи багатополярного світу, а також зростанням ролі регіональних угруповань у геополітичному просторі.

Територія держави - це частина земної кулі з властивими їй природними, а також створеними внаслідок людської діяльності, умовами і ресурсами, що перебувають під суверенітетом певної країни. Кожна держава займає певну територію, що є частиною географічного простору і включає все його різноманіття: форми рельєфу, річки, озера, береги морів, ландшафти, сільськогосподарські угіддя, гірничопромислові виробки, населені пункти й багато іншого.

Найважливішою і загальноприйнятою нормою міжнародного права, на якій засновується мирне співіснування, є принцип недоторканності й цілісності державної території, згідно з яким територія будь-якої держави є недоторканною від зазіхань із боку інших держав шляхом застосування військової сили або загрози силою. Цей принцип був уперше встановлений директивами ООН у 1945 р. Нині міжнародним правом забороняється насильницьке захоплення територій інших держав, порушення державних кордонів, використання їхньої території без узгодження з ними.

До складу державної території прийнято зараховувати три основні елементи: суходіл із його надрами; акваторію (до неї належать внутрішні й територіальні води); повітряний простір над суходолом і водами. Юридично до державної території за міжнародними угодами також прирівнюють: морські судна, які належать державі й офіційно перебувають на певний момент за її межами, літаки, засоби зв’язку, посольства держави за кордоном тощо.

                                                            склад державної території

У приморських країнах державна територія поширюється ще на певну відстань від берега в море або океан - територіальні води, кордон яких встановлюється на відстані 12 морських миль (1 морська миля - 1853 м) від узбережжя. Хоча у світі існує певна кількість країн, які в односторонньому порядку оголосили своїми територіальними водами ширші смуги (до 200 миль), серед них Бразилія, Перу, Уругвай, Еквадор. У сер. XX ст. країни Латинської Америки були ініціаторами створення виключних економічних зон на морі (або морських економічних зон), які є районом поза межами територіальних вод завширшки 200 морських миль, у якому приморська держава має суверенні права на розвідування й розробку живих і мінеральних ресурсів моря (стаття 57 Конвенції ООН). На морські економічні зони припадає 40 % площі Світового океану.

Основними характеристиками державної території є величина площі, частка ефективної території (частина державної території, де найефективніше функціонують основні економічні центри і міські агломерації, прокладено основні транспортні магістралі і ведеться інтенсивне сільське господарство), конфігурація і форма, а також положення території держави щодо Світового океану.

Виділяють такі типи країн за конфігурацією їхньої території:

а) держави з компактною територією, що мають форму, близьку до квадрата або кола (Франція, Іспанія, Польща, Угорщина тощо);

б) держави витягнутої форми (Чилі, Італія, Норвегія, Швеція, В’єтнам, Лаос тощо);

в) фрагментовані держави, що складаються з кількох частин, розділених територією іншої країни або міжнародними водами (США, Туреччина, Японія, Індонезія, Малайзія тощо).

                                           десятка найбільших за площею держав світу

У світі існує кілька країн, розташованих на території суходолу таким чином, що вони опиняються з усіх боків оточеними територією іншої держави. Такі країни мають назву анклав. Анклавами є Сан-Марино, яке з усіх боків оточене територією Італії; Ватикан, який не тільки розміщений всередині Італії, а ще й безпосередньо в її столиці - Римі; Лесото - з усіх боків оточене територією Південно-Африканської Республіки. Якщо така територія оточена територією інших держав не з усіх боків (наприклад, частково виходить до моря), то вона зветься напіванклавом (наприклад, Монако).

Державний кордон - лінія на поверхні землі (суходолу або водного простору) й уявна вертикальна поверхня, яка проходить через неї в повітряному просторі та в надрах землі, що визначає межу території держави і відокремлює її від інших держав і відкритих морів.

Державний лад будь-якої країни характеризується насамперед формою правління. Форма державного правління (ФДП) - це спосіб організації верховної державної влади, принципи взаємин її органів, ступінь участі населення в їхньому формуванні.

За формою правління країни поділяють на три типи: республіки, монархи і держави у складі Співдружності.

Республіка є ФДП, за якої суверенні права на владу належать або всім дієздатним громадянам, або їхній більшості. Республіканська форма правління виникла за давніх часів (Афінська демократична республіка, Спартанська й Римська аристократичні республіки тощо). Та найбільшого поширення вона набула в періоди Нової й Новітньої історії.

На сучасній політичній карті зі 194 країн 150 є республіками. У них від імені народу правління здійснюється представницькими органами, які обираються або прямим голосуванням, або на основі визначених процедур непрямого народного волевиявлення (через довірених осіб, виборників тощо). Ця форма правління вважається найпрогресивнішою і найбільш демократичною. Республіками є більшість країн Латинської Америки, майже всі колишні колонії Азії, 51 з 54 країн Африки й ін.

Традиційно визначають три типи республік:

• парламентська - де верховенство має парламент, перед яким уряд несе колективну відповідальність за свої дії, роль президента в державному управлінні зменшена, а уряд очолює прем’єр-міністр. Така ФДП існує в країнах з високорозвинутою економікою (ФРН, Італія, Греція, Ізраїль, Угорщина, Індія тощо);

• президентська - де в руках президента поєднано повноваження глави держави і голови уряду, який командує збройними силами, визначає пріоритети зовнішньої політики, вносить законопроекти до парламенту, тобто має широкі повноваження (США, більшість країн Латинської Америки й Африки);

• президентсько-парламентська (парламентсько-президентська) - де ролі президента і парламенту фактично врівноважені. За такої ФДП парламент має право винести вотум недовіри уряду, сформованому президентом, а президент має право розпустити парламент і призначити позачергові вибори парламенту (Франція, Україна, Росія, Португалія, Словаччина й ін.).

Монархія є такою формою правління, за якої верховна державна влада цілком або частково зосереджена в руках одноосібного керівника держави - монарха. У монарха в різних країнах існує різний титул: султан (Бруней, Оман), папа (Ватикан), емір (Кувейт, Бахрейн), герцог (Люксембург), імператор (Японія), король (у більшості монархій), князь (Монако, Ліхтенштейн). Усього у світі існує 29 монархій.

Країни світу з монархічною формою правління

Монархії різняться за характером влади монарха і способом його обрання, а тому бувають трьох видів. За абсолютної (необмеженої) монархії глава держави - монарх - є головним джерелом законодавчої і виконавчої влади. Монарх зазвичай призначає податки і розпоряджається фінансами, а парламенту здебільшого немає або він є дорадчим органом. Таких монархій у світі шість: Саудівська Аравія, Бруней, Катар, ОАЕ, Оман, Ватикан. За конституційної (обмеженої) монархії влада монарха обмежена конституцією, законодавчі функції передано парламенту, а виконавчі - уряду. Монарх юридично є верховним головою виконавчої влади, формально призначає уряд, замінює міністрів, командує військами, може скасувати ухвалені парламентом закони і розпустити парламент, але фактично ці повноваження належать уряду. Таких монархій у світі 23, зокрема Бельгія, Велика Британія, Іспанія, Нідерланди, Норвегія, Швеція, Йорданія, Японія, Марокко й ін. У теократичній монархії вся політична й духовна влада перебуває в руках церкви. У них панівна релігія є обов’язковою і стала частиною суспільства, норми релігії вважаються головним законом. До них належать Ватикан, Саудівська Аравія і Бруней. Є також приклади виборних монархій. Так, у Ватикані глава держави (папа) обирається радою кардиналів (конклавом) і очолює країну впродовж решти свого життя або до моменту зречення престолу; у Малайзії та ОАЕ монарх обирається на певний термін часу.

Ще одна форма правління визначає держави у складі Співдружності (або королівства Співдружності), до яких належать 15 країн, що раніше були колоніями Великої Британії. Утім і нині, згідно з традиціями, формальною главою держави в них є Британська королева, представлена генерал-губернатором. У таких країнах діє свій парламент і уряд, вони проводять незалежну зовнішню й внутрішню політику, їхні мешканці є громадянами своїх держав, а не підданими Британської королеви, але об’єднує їх те, що всі вони як верховну владу визнають владу королеви Великої Британії. Ця форма правління панує в Канаді, Австралії, Новій Зеландії, Папуа-Новій Гвінеї, на Багамах, Ямайці й ін.

Типологія країн за формою державного устрою. 

Під формою державного устрою (ФДУ) розуміють територіально-організаційну структуру держави, що визначає порядок розподілу країни на частини і взаємовідносини центральних і місцевих органів влади. Її головними функціями є ступінчасте розміщення органів влади і державного управління, забезпечення збору податків і інформації, контроль центру над місцями, здійснення гнучкої економічної і соціальної політики, регіональної політики, проведення виборчих кампаній тощо.

Традиційно у світі склалися три форми державного устрою: унітарна, федеративна і конфедеративна.

Унітарна держава - ФДУ, за якої її частини є адміністративно-територіальними одиницями і не мають статусу державного утворення. Для таких держав характерні єдині для всієї країни вищі органи державної влади, єдине громадянство, єдина конституція, єдина правова система. Внутрішнє і зовнішнє управління країною відбувається зі столичного регіону і здійснює його голова виконавчої влади країни. Нині 167 суверенних держав світу є унітарними, серед них у Європі (38) - Велика Британія, Франція, Іспанія, Італія, Україна тощо; в Азії (40) - Японія, Китай, Саудівська Аравія, Туреччина; у Латинській Америці (28) - Колумбія, Куба, Чилі; в Африці - переважна кількість країн (49); в Австралії й Океанії - 12 унітарних держав.

За федеративного устрою кілька державних утворень, що юридично мають визначену самостійність, утворюють єдину союзну державу. Основними ознаками федерації є її територія, що складається з територій окремих її суб’єктів (штатів, кантонів, земель, республік тощо); суб’єкти федерації, наділені зазвичай власного законодавчою, виконавчою і судовою владою і мають власну конституцію; у більшості федерацій парламенти складаються з двох палат і в них існує єдине союзне громадянство і громадянство союзних одиниць. Нині у світі налічують 27 федерацій, що створені переважно на основі етнонаціональних відмінностей (Бельгія, Індія, Росія тощо) або з урахуванням історико-географічних особливостей становлення державності (Австралія, Мексика, США й ін.).

Конфедеративна держава - постійний союз суверенних держав, створений для досягнення політичних або військових цілей. У конфедерації немає єдиної території і громадянства, єдиної податкової і правової системи. Нині у світі формально існує одна Швейцарська Конфедерація, яка фактично є федерацією, хоча багато століть (ХІІІ-ХІХ ст.) дійсно була конфедерацією.

Валовий внутрішній продукт (ВВП) - ринкова вартість товарів і послуг, вироблених в усіх сферах економіки на території держави для споживання, експорту і накопичення, незалежно від національної належності використаних чинників виробництва за рік.

Експерти Світового банку на 2016 р. визначили такі граничні значення річного ВВП на душу населення:

1) з низькими доходами (31 країна), у яких на одну особу припадає менше ніж 1005 дол. на рік;

2) з доходами нижче за середні (53, зокрема й Україна) - 1006-3955 дол. на рік;

3) з доходами вище за середні (56) - 3956-12 235 дол. на рік;

4) з високими доходами (78) - понад 12 236 дол. на рік (табл. 1).

Розподіл країн світу за рівнем ВВП надушу населення (2017 р.)

Індекс людського розвитку (ІЛР) - інтегральний показник для порівняльної оцінки бідності, письменності, освітнього рівня, середньої тривалості життя й інших показників країни як характеристик людського потенціалу досліджуваної території.

Україна посіла 84-те місце у світі (з індексом 0,743), що відповідає рейтингу країн із середнім показником ІЛР.

Типізація країн за рівнем економічного розвитку (за ООН). 

1. Економічно розвинуті країни. До них, за класифікацією ООН, належать майже 39 держав: 19 країн Єврозони, країни «Великої сімки» (G-7), 16 інших розвинутих країн (за межами G-7 і зони євро), наприклад Австралія, Нова Зеландія, ПАР, Ізраїль, Швейцарія тощо.

За масштабами економічної та політичної діяльності ці країни - світові лідери. їхня частка становить понад 50 % світового ВНП і промислового виробництва, понад 25 % аграрної продукції. Вони формують три головні економічні «полюси» світу - Європейський (із центром у Німеччині), Північноамериканський (із центром у США) і Азійсько-Тихоокеанський (із центром у Японії). Економіки розвинутих країн характеризуються відкритістю світовому господарству і широкою участю у світових глобалізаційних процесах.

2. Країни з перехідною економікою.

Це держави, які з кінця 80-90-х рр. XX ст. здійснюють перехід від адміністративно-командної (соціалістичної) економіки до ринкової (тому їх ще часто звуть постсоціалістичними). Деякі з них, наприклад, Словенія, Словаччина, Естонія, Латвія, Литва, на початку XXI ст. перейшли до групи розвинених країн. Країнами з перехідною економікою залишаються 10 індустріальних або індустріально-аграрних країн Східної і Південної Європи (Албанія, Боснія і Герцеговина, Болгарія, Хорватія, Угорщина, Чорногорія, Польща, Румунія, Македонія, Сербія), 12 країн - колишніх республік СРСР (Азербайджан, Білорусь, Вірменія, Грузія, Казахстан, Росія, Узбекистан, Україна й ін.) і країна в Азії - Монголія. До переліку країн цього типу належить і Туреччина, економіка якої тривалий час набувала європейської орієнтації. Також ООН до цієї групи відносить і Китай, що посідає унікальне місце у світовій економіці. Тут сполучається модель-симбіоз ринкових відносин і планово-регульованої економіки, так званий соціалістичний ринок з елементами вільного підприємництва, але під керівництвом комуністичної партії. Нині в Китаї спостерігаються дуже високі темпи економічного зростання.

3. Країни, що розвиваються. Це держави з відносно ринковою економікою і низьким або дуже низьким економічним розвитком, їх ще називають «третім світом». Група налічує 130 держав Азії, Африки, Латинської Америки і Океанії, де мешкає близько 75 % населення Землі, але споживають вони всього 20 % ресурсів. Низький рівень розвитку виробничих сил, відсталість технічного забезпечення промисловості, сільського господарства і соціальної інфраструктури - основні риси економіки цих країн.

Концепція «Центр-периферія». У географії сформувалася і значно поширилася концепція «Центр-периферія», що являє собою модель взаємодії центральних і периферійних районів у процесі їхнього розвитку. Автор класичної розробки (1966 р.) концепції Джон Фрідман. За цією концепцією кожна територія має свої особливі закономірності розвитку, що проявляється в концентрації ефективної господарської діяльності у відносно невеликих ареалах (центрах), звідки поширюється на периферійні регіони. Однак ядро протягом усього життєвого циклу центр-периферійної системи стабільно домінує над периферією.