У повоєнні роки в Азії у сільському господарстві працювало 80 % економічно активного населення і там створювалося понад половину ВВП, нині частка аграрного сектору суттєво скоротилася. Натомість у кілька разів зросла частка працюючих у промисловості та сфері послуг. У країнах Азії спостерігається подальше зростання абсолютної кількості зайнятих у промисловості. Основною сферою поглинання вивільненої із сільського господарства робочої сили стала сфера послуг, у якій продуктивність праці поки що нижча, ніж у промисловості.
Переважно аграрними залишаються М’янма, Камбоджа, Лаос. Промисловість в них представлено переважно обробкою деревини, коштовного каменю та переробкою аграрної сировини: каучуку, рису, джуту.
В Азії сформувалося кілька моделей економічного розвитку країн. Найвідомішою є японська (східноазійська) модель. Її економічними засадами є державне регулювання економікою, експортна орієнтація, широке залучення іноземних інвестицій та впровадження науково-технічних досягнень, створення національних монополій для підтримки конкурентоспроможності національної продукції на світовому ринку. У Японії таку модель розвитку економіки запозичили країни Східної та Південно-Східної Азії й швидко досягли значних успіхів.
Китайська модель економічного розвитку поєднує ринкові відносини з командно-адміністративними методами планового керування під ідейно-політичним керівництвом комуністичної партії. У країні поліпшуються макроекономічні показники розвитку, темпи зростання економіки є одними з найвищих у світі (до 10 % щорічного приросту ВВП), триває інтеграція країни зі світовим економічним співтовариством, підвищується рівень життя населення.
Південноазійська модель економічного розвитку поєднує в собі напівфеодальні пережитки з модернізацією суспільно-економічного життя та впровадженням новітніх науково-технічних досягнень у виробництво. Стрімкому економічному зростанню перешкоджають політична нестабільність, релігійно-етнічні та військово-політичні конфлікти, демографічні проблеми.
Економічна модель близькосхідних країн, що експортують нафту пов’язана з використанням достатнього й навіть надлишкового капіталу, отриманого від експорту нафти для різних потреб. Валютні надходження дали змогу не лише ускладнити вузьку сировинну спеціалізацію країн, а й закупати продовольство, забезпечити фінансування енергетики, аграрного сектору, сфери послуг, інфраструктури. В економіку країн широко залучаються зарубіжний капітал та іноземна робоча сила.
Турецька модель економічного розвитку пов’язана з певним орієнтуванням на Європу. Економічні успіхи країни ґрунтуються на вдалому ЕГП, наявності трудових ресурсів, ліберальній економіці, залученні іноземних інвестицій, гнучкій зовнішньоекономічній стратегії уряду та відносній демократизації суспільства за збереження основних ісламських цінностей.
Північнокорейська модель економічного розвитку полягає в жорсткому командно-адміністративному плануванні розвитку з боку держави, ізоляції від світового економічного співтовариства (автаркії), значній мілітаризації суспільства.
Первинний сектор економіки
Добувна промисловість. Одним із складників первинного сектору економіки країн Азії є добувна промисловість. Світовими лідерами в експорті скрапленого газу є Індонезія та Малайзія. Серед інших великих постачальників вирізняються Бруней, Оман, Катар та ОАЕ.
Активно функціонує створена у 1960 р. Організація країн-експортерів нафти (ОПЕК), яка контролює ціни на нафту.
В останні десятиліття Азії зробила велетенський крок уперед, створивши власну базу для геологічної розвідки. Завдяки цьому було відкрито нові родовища мінеральної сировини, детальніше досліджено будову земної кори азійських докембрійських платформ. За останні півстоліття частка Азії у світовому видобутку корисних копалин зросла у 4 рази й нині становить більш ніж 40 % від світового показника.
Сільське господарство
На орні землі в Азії припадає лише 17 % поверхні, а на одну людину в середньому – 0,15 га ріллі. Цей показник ще нижчий в Індії (0,14 га/особу), Китаї (0,1 га/особу), Республіці Кореї (0,04 га/особу). Непродуктивних земель в Азії більше, ніж у будь-якому іншому регіоні світу. Ситуацію пом’якшує той факт, що у багатьох країнах регіону збирають по 2 – 3 врожаї на рік. Добре забезпечені орними землями лише окремі країни, зокрема Казахстан (1,5 га/особу), Туреччина, Іран. В умовах малоземелля невеликими є й площі фермерських господарств (1 – 2 га), що суттєво відрізняє аграрний сектор Азії від Європи та Америки. Малі ферми зазвичай використовують ручну малопродуктивну працю. Проте в Японії малі ферми показали себе як прогресивні, хоч їх середня площа становить лише 1,4 га.
Справжнім проривом в агросфері стала зелена революція. Був зроблений акцент на запровадженні високопродуктивних сортів швидкостиглих рослин (спершу пшениці, згодом рису) та порід тварин, механізацію праці, використання добрив, зведення зрошувальних систем тощо. В результаті зеленої революції за другу половину ХХ ст. виробництво сільгосппродукції в Азії зросло у 4,8 раза, а населення – лише у 2,6 раза. Найбільших успіхів у розвитку аграрного сектору досягли Республіка Корея, Таїланд, Китай, Тайвань.
Азійські країни є важливими постачальниками технічних культур на світовий ринок. Наприклад, із семи найбільших виробників бавовнику в світі п’ять розміщуються в Азії (Китай, Індія, Пакистан, Узбекистан, Туреччина).
Неабияких успіхів у сільському господарстві досягли нафтодобувні країни Західної Азії. Саудівська Аравія прибутки від нафти почала частково спрямовувати на сільське господарство. Країна стала лідером на Близькому Сході у розвитку зернового господарства та експорту пшениці. Аналогічні проекти реалізують у Кувейті, Бахрейні, Катарі.
Нині в аграрних відносинах азійських країн існують високо- та дрібнотоварний сектори. Перший спеціалізується на вирощуванні експортних культур (чаю, бавовнику, джуту, цукрової тростини, гевеї, спецій, кокосової пальми, тропічних фруктів), другий постачає продукцію на внутрішній ринок (рис, пшеницю, просо, сою, батат). Основними типами господарств у високотоварному секторі є приватні ферми або плантації.
У структурі сільського господарства переважає рослинництво. В мусонних областях на червоноземах, жовтоземах і чорних тропічних ґрунтах зосереджено основні райони землеробства Азії. Із зернових культур там вирощують рис і пшеницю, переважно для власних потреб. Країни Азії дають 90 % світового збору рису, під яким зайнято понад 50 % ріллі. Світовими лідерами за збором рису та пшениці є Китай та Індія. Із технічних культур вирощують та експортують чай (найбільші плантації у Китаї, Індії та Шрі-Ланці), каву (В’єтнам, Індія), бавовник (Китай, Індія, Пакистан), джут (Бангладеш, Індія, Пакистан), цукрову тростину (Індія, Таїланд, Китай, Індонезія), тютюн (Китай), прянощі (Індія, Малайзія, Шрі-Ланка, Індонезія, Філіппіни, Таїланд). Для власного споживання вирощують сою та бульбоплідні культури.
У континентальних областях на чорноземах і сіроземах пустель на зрошенні культивують пшеницю(Казахстан, Іран) та бавовник (Узбекистан). Для власного споживання сіють просо та сорго. Саудівська Аравія відома вирощуванням кави-мокко, Афганістан, Пакистан, Іран – опійного маку.
Середземноморські області з коричневими ґрунтами спеціалізуються на вирощуванні винограду, цитрусових, олив, садівництві (Туреччина, Сирія, Ізраїль). Із зернових переважає пшениця.
Для екваторіального типу клімату характерним є вирощування багаторічних дерев. На країни Південно-Східної Азії припадає понад 90 % виробництва натурального каучуку в світі, що його добувають із соку гевеї (Малайзія, Індонезія, Таїланд) та копри – сушеної м’якоті кокосового горіха (Філіппіни). Тут є також плантації кави та какао (Індонезія).
Завдяки зеленій революції в аграрному секторі азійських країн зросла частка продукції тваринництва. Наприклад, на Китай припадає 53 % світового виробництва свинини. В Індії також було проведено білу та блакитну революції. Перша передбачала успіхи в молочному скотарстві, друга – у сфері рибальства. Під пасовищами зайнято 22 % території Азії. Найчастіше розводять овець. За їх поголів’ям вирізняються Китай, Індія, Туреччина, країни Центральної Азії, Монголія. Там з овець одержують вовну, м’ясо, каракуль, шкіру. Туреччина відома доглядом за ангорськими козами. За поголів’ям великої рогатої худоби є лідером Індія. На Тибеті для одержання молока вирощують яків. У пустельних районах важливим є розведення верблюдів. Як тяглову силу розводять буйволів (країни Південно-Східної Азії) та слонів (Індія). Традиційним залишається шовківництво та бджільництво.
Лісове господарство
Ліси поширені в регіоні вкрай нерівномірно. Найбільше територій вкрито лісом у Південно-Східній (Лаос – 72 %, М’янма – 64 %) і частково у Східній Азії (Японія – 76 %, Республіка Корея – 64 %). Натомість країни Західної Азії практично позбавлені лісу. Азія посідає 1-ше місце з-поміж регіонів світу за заготівлею лісу-кругляку та деревини листяних порід. Ліси промислового призначення концентруються на північному сході Китаю. Ця країна є значним виробником паперу, дерев’яних меблів і пиломатеріалів. Найбільшими країнами-експортерами деревини є Індонезія, Малайзія та Філіппіни. Цінні породи дерев екваторіальних і тропічних лісів йдуть на виробництво якісних меблів та паркету. Нині в країнах Південно-Східної Азії розвивається деревообробка. Основні імпортери лісу в межах регіону – Японія й Південна Корея.
Великих збитків лісовому господарству в Азії надало неконтрольоване використання деревини. Зважаючи на це, уряди країн приділяють багато уваги лісовідновленню.
Головна 
